РОЗДІЛ 1. КІНЕЦЬ ЕПОХИ ХОРОШИХ ДІВЧАТ

ЗЛАТА

Музика не просто грала — вона вібрувала десь у нутрощах, примушуючи серце битися в нерівному, дратівливому ритмі. Баси відбивалися від стін величезного орендованого будинку, просочувалися крізь підошви незручних туфель і осідали важкістю в скронях. Екватор навчання. Половина шляху до диплома архітектора. Для більшості студентів нашого потоку це був привід напитися до безтями, стрибати в басейн прямо в одязі та робити речі, за які завтра буде соромно.

Для мене це був просто ще один вечір, коли я слугувала красивою, але непомітною декорацією для Дениса.

Я сиділа на краєчку розкішного шкіряного дивана в кутку вітальні. На мені було улюблене безрозмірне чорне худі, яке я навідріз відмовилася знімати, і абсолютно недоречні до нього вузькі джинси та чортові туфлі на шпильці. «Злато, ну ти ж зі мною, взуй хоча б підбори, щоб ми виглядали гармонійно», — сказав він перед виходом, невдоволено зморщивши ідеальний ніс. І я взула. Бо я ж Злата Весна. Зручна. Поступлива. Зразкова дівчина, яка завжди згладжує кути, щоб ніхто, не дай боже, не подряпався.

Я прокрутила в руках пластиковий стаканчик із сумнівною рідиною, яка тхнула дешевим спиртом і вишневим сиропом, і розблокувала екран телефону.

@diana_sweet: Мала, я запізнююсь! Ще хвилин двадцять. Як там вечірка? 🎉

@zlata_vesna: Гучно. Денис знову кудись зник. Пішов «налагоджувати потрібні зв’язки», як він це називає. Я сиджу в кутку і рахую тріщини на стелі. До речі, тут жахлива несуча конструкція.

@diana_sweet: Ти невиправна архітекторка! Знайди собі випити і розслабся! Скоро буду! 😘

@zlata_vesna: Чекаю. Сподіваюсь, ти врятуєш мене від смерті з нудьги.

Я зітхнула, блокуючи телефон. Діана, моя найкраща подруга, була єдиною причиною, чому я взагалі погодилася сюди прийти. Ми здружилися ще на першому курсі, і вона завжди була моїм антиподом — яскрава, гучна, розкута.

Світло в кімнаті змінилося. Хтось увімкнув неонові лампи, і простір залило кінематографічним синім і фіолетовим світлом. Воно вирізало різкі тіні на обличчях людей, роблячи їх схожими на манекенів. У горлі пересохло. Відставивши теплий вишневий жах на столик, я підвелася, намагаючись не підвернути ногу на цих клятих підборах, і рушила крізь натовп у пошуках кухні, де, за чутками, стояв величезний чан із пуншем.

Будинок був величезним, із заплутаним плануванням. Я проминула кілька кімнат, де парочки вже не соромилися нічого, і звернула в напівтемний коридор, який мав вести до тераси та бокового входу на кухню.

Кроки давалися важко. Я мріяла опинитися у своїй ідеально чистій кімнаті в гуртожитку, змити макіяж, заварити м’ятний чай і сісти за креслення. Мій проєкт спортивного комплексу для стипендіального гранту був майже готовий. Я витратила на нього чотири місяці життя. Чотири місяці безсонних ночей, літрів кави, стертих пальців від стилуса та сотень правок. Кожна лінія, кожен розрахунок навантаження на перекриття — моя гордість. Денис постійно скаржився, що я приділяю кресленням більше часу, ніж йому, але це був мій шанс вирватися. Довести холодним батькам, які вимагали лише ідеальних оцінок і ніколи не питали, як я почуваюся, що я чогось варта сама по собі.

Я майже дійшла до повороту на кухню, коли почула його голос.

Сміх Дениса неможливо було сплутати ні з чим. Він завжди сміявся так, ніби купував усе навколо. Звук лунав із напівпрочинених дверей невеликої комірчини, що, ймовірно, слугувала коморою.

— …та розслабся ти. Вона нічого не дізнається, — почувся його самовдоволений баритон.

Я автоматично завмерла. Щось липке і холодне ворухнулося внизу живота. Мозок ще намагався знайти логічне, безпечне пояснення, але ноги вже самі безшумно підійшли ближче до щілини у дверях.

— Ти впевнений? Злата не дурна, Денисе. Якщо вона дізнається про грант… — жіночий голос.

Знайомий жіночий голос.

Діана.

Світ навколо на секунду перестав обертатися. Кисень зник із коридору, залишивши тільки задушливий запах пилу та чийогось дорогого парфуму. Я притулилася плечем до стіни, бо коліна раптом стали ватними.

— Вона зручна, Діано, — Денис фиркнув, і звук запальнички клацнув у темряві. — Злата як меблі. Стоїть там, де поставиш, і не відсвічує. Вона занадто правильна і занадто нудна, щоб влаштовувати сцени.

— Але ж це її креслення спорткомплексу, — у голосі Діани не було обурення, лише легка цікавість. — Ти просто взяв і привласнив їх?

— Я їх оптимізував, — він засміявся. Мій хлопець. Людина, з якою я була півтора року. — Її файли ідеально лягли в мій проєкт. Вона геніальна креслярка, цього не відняти, але вона абсолютний нуль у самопрезентації. Вона б ніколи не виграла цей грант, бо не вміє продавати. А я вмію. Коли списки переможців опублікують, я просто скажу їй, що ми виграли як команда. Вона ще й радіти буде, от побачиш.

— Який же ти засранець, — промурмотіла Діана, але в її тоні було стільки захоплення, що мене мало не знудило.

— Тобі ж подобається, — прошепотів він нижче.

Почувся звук поцілунку. Вологий, жадібний. Звук того, як чужі руки торкаються чужого тіла. Моєї найкращої подруги. І мого хлопця. Точніше, людини, яка, виявляється, не просто зраджувала мені прямо під час вечірки, поки я чекала її повідомлень, а й холоднокровно вкрала місяці моєї пекельної праці.