Глава 7

— Думаю, вже не забудуть. Україна змінюється. Невдячні перші побігли за кордон швидкими стрибками і вже не повернуться. Використають нагоду там  залишитися. В країні лишаються найпорядніші люди.

      Якраз потрапила стаття на очі, в якій повідомляють, посилаючись на Держприкордонслужбу, що за останній час повернулися в країну вісімдесят тисяч людей, більшість з яких чоловіки. І вони долучаються теж до лав ЗСУ. Кидаю Тіму скрін. Ось такі новини мені зараз подобаються. Як і черги до військоматів. Коли б ми ще дізналися, що серед наших чоловіків стільки сміливців? А нещастя допомогло. Комусь прокинутися, наче від сплячки, а комусь побачити.

— Тож будемо разом будувати нову країну, — намагаюсь позитивніше налаштувати хлопця.

— Я - воїн і це до самої смерті, — прилітає від нього. 

    Це позиція. Позиція варта поваги безперечно. Але який відтінок приреченості в ній мені не подобається.

— Смерті у глибокій старості в теплому ліжку і з орденом на стіні. — Одразу ж відповідаю. — Президент вже нагороджує званням Героїв України деяких осіб, частіше посмертно. Але на моє переконання його заслуговує кожен, хто побував в тому пеклі. Може, колись так і буде. Зараз головне - ПОВЕРНІТЬСЯ ЖИВИМИ❤ А Перемога за вами без варіантів.

          Мені б дуже хотілось забрати його сумніви про непотрібність військових суспільству, але не вийде це швидко. Хотілося б, щоб він повірив, що вони країні і людям потрібні. Тож коли він мовчить і не сперечається зі мною, вважатиму це одним маленьким кроком на шляху до зародження тої віри. Хоч шлях і довгий.

А яка ваша думка? Чи будуть наші Герої забуті? Чи наше суспільство в цілому та кожен окремо зросте як особистість і частина людства?

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot