Глава 6

— В нас нарешті з'явилося світло. Не знаю, як надовго. ДРГ лізуть постійно, криють постійно міни, град, агс, пулі, як бджоли літають! Позиції тримаємо. Щоправда від Волновахи вони нам руїни лишили, але ми все одно ці руїни не кинемо. Вчора 95 ДШБ звільнила Горлівку.

— Ви найкращі❤ Цих .. ще до Ростова виженете, а потім й до москви.

      Пишу щиро, не замислюючись, бо вірю в наших Героїв і наступне додаю теж, не уявляючи, що може бути інакше. 

— Вся Україна дуже любить ❤ кожного💙 зі своїх захисників💛 

      Та й якщо не ховатимусь за "всіма", а напишу від себе, то зміст вийде геть інший. А зізнаватись наче в коханні чоловікові, з яким за життя не бачилась і безпосередньо якому в очі не дивилася, то геть дурість. А такі дурниці не до мене. Раніше от бажання не виникло через певні сумніви, а зараз він зайнятий. Та хай тільки повернеться! Залюбки обійму кожного Героя, щоб сказати: "Дякую", дивлячись у вічі. Після цих подій у країні поняття любові платонічної до всіх і кожного, хто ризикнув піти у пекло, набуває нового значення, нових безмежних обрисів. Але давати хлопцю марні надії на особисте не посмію. 

— Тримайтеся, Рідні! Після всього, що вже пройшли і витерпіли, ви можете все!

— Ми герої поки йде війна, потім про нас забудуть.  Але зараз головне - зберегти країну і народ. — Миттєво відповідає Тимур.

      А мені фізично боляче стає від цієї відповіді. Точніше не мені, мабуть, стає, а в мене миттєво виникає чітке впевнене, беззаперечне таке відчуття, що йому від неї боляче. І не тільки йому, а тисячам хлопців. Вони, не маючи сумнівів ані на хвилину, готові покласти своє життя за країну, навіть з упевненістю, що не потрібні тим людям, яких захищають. 

        Як це жахливо! Розумію, що особисто для мене це жахливіше, ніж сама ця клята війна. Жахливіше, ніж всі ті звірячі вбивства, які коять зовнішньо схожі на людську расу істоти з сусідньої країни. Бо ж насправді спільного з людьми в них нічого. Але мертвим вже байдуже. Вони відмучились і пішли в інший вимір, де немає ні болю, ні страху. А от живим колись повертатись. Повертатись в суспільство, яке продовжувало гуляти і танцювати, поки вони бились? Суспільство, яке подорожувало за кордоном і робило гарні фоточки, поки був безкоштовний проїзд в сусідніх країнах? Суспільство, яке буде дивитись на цих скалічених і душею, і тілом хлопців як на нікому непотрібних калік?  А не як на Героїв.

          Тільки не це! Жити хочу! Але в тому такому суспільстві не хочу! І треба з ним щось робити, мабуть? КОЖНОМУ, хто не бажає після війни опинитися в такому моральному зомбі-ленді. Ми й так у такому задовго гнили під владою імперії, совка та співдружності із дикими сусідами. Ця війна не стільки за метри землі, скільки за розум, за душі, за новий розвиток по-справжньому людської цивілізації.

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot