Глава 13

— Бачив, Ксю, бачив. Тому й "чіплявся" - боявся не втримати. Затягти в ліжко таку, як ти - то як гарантія, що завжди буде поруч і підтримуватиме. Саме це йому і було потрібно.

Повертатись з війни важко. Особливо, коли немає до кого чи коли ніхто зі своїх не обійме й не скаже, який він Герой, а навпаки, тупо знецінить словами. Зі втратою побратимів ми ще попрацюємо. Але у хлопця МОРАЛЬНА ТРАВМА ЧЕРЕЗ РЕАКЦІЮ ОТОЧЕННЯ, через недолуге нерозуміння його насправді героїчного вчинку..

— Мені теж так це дико! Сергій вчора сказав, аж плакати хотілося. Згадала, що й Андрій подібне розповідав. Як досі можна не зрозуміти?

— Ксю, цього й я не знаю.. В самої часом руки опускаються, коли з такими соціально сліпими цивільними спілкуватися доводиться.. Тільки вчора в інтернеті знайома поширила допис про наше місто: якийсь самозакоханий бовдур на дорогій іномарці втомився, бачте, їхати за повільною роздовбаною на фронті військовою автівкою, вибіг десь на світлофорі водію висловлювати своє невдоволення в яскравих фарбах і закінчив словами: "Як зає@ли ці військові". Пощастило, що військовий трапився вкрай терплячий і втомлений, щоб зреагувати. Знаєш, я не втрималася, пошила розповідт з підписом: "Як зає@ли такі відморожені цивільні". Вважає, що як мав гроші на таке авто і сидить в тилу, в безпеці, чистенький і свіженький, то можна короля життя з себе вдавати. Огидно.

          Таке от глобальне питаннячко..чи знає хтось відповідь, як з цим бути? 

               Їжа, мовчання, роздуми.

—  А якщо розповідати людям, що проживають хлопці, як тяжко переживають досвід? — Пропонує пізніше Оксана.

— А хто наважиться сказати відверто про такі болючі речі, Ксю? Я не маю права казати про кейси хлопців, з якими працюю. Етичний кодекс забороняє. Ти б розповіла про ваш з Андрієм досвід?

— Якщо це реально допоможе тисячам інших людей, які не бажають випадково нашкодити нашим Героям, якщо це допоможе хлопцям з адаптацією в цивільному середовищі, тоді це варто. Хоч, звісно, лячно і викликає одразу відчуття дискомфорту. — Продовжує думку. — Так, мабуть, я наважуся.

— А Андрій? Згадай його комунікацію на початку. Чи він готовий до такої відвертості?

— Я спробую його вмовити. Він хоч раніше нерішучий був, в бійки не ліз, до дівчат соромився заговорити вживу, але на війну піти і боронити країну не злякався. А спроба змінити свідомість тих, хто досі "в танку"  - це ж теж боротьба за країну, за українське суспільство. Як серед отих відморожених далі жити, навіть коли війну виграють? 

— Маєш рацію, серед таких жити жодного бажання немає. Ок, спробуймо.

— І Сергія вмовити, мабуть, зможу.

— Тільки обережно вмовляй, Ксю, — сміється подруга, — якщо даси йому надію, він вмить розлучиться зі своєю мадам-"хочу айфон".

— Ні, це без мене. Зможе він потім з нею жити чи не зможе - його справа. Я йому тільки друг.  Але він, як ніхто інший, зацікавлений в зміні світогляду деяких людей. Хіба ні?