Глава 9

— А  в мене підтримки навіть від найближчої людини немає, — не витримав і почав нарешті розповідати про свій біль Сергій. — Коли був у відпустці, молодший брат мені заявив, що він мене туди, на війну, не посилав. Тобто я в його очах придурок, що взагалі сам туди пішов добровольцем. Як так може бути? — Промовляв в розпачі.

— Не розумію, я твого брата, як так можна казати?  — Знизала плечима в шоці Оксана. — Це такий егоїзм та інфантильність, але ж він вже одружений чоловік, а не хлопчик маленький, щоб міркувати.. та й навіть не скажеш по-дитячому, бо скільки дітей он збирають пожертви на ЗСУ, заробляють різними доступними способами, щоб зібрати гроші на дрони чи ще щось.

— Так от ми і йшли воювати за всіх наших українських дітей, за сльози матерів, — зі сльозами на очах підхопив Сергій, — щоб ця зараза не знищувала наші міста, не катувала людей, не ґвалтувавала жінок. Як цього не розуміти? А найближчий не розуміє.

— Так, дуже сумно, що досі лишились моральні каліки, чия хата скраю і сорочка ближча до тіла. Але, сподіваюсь, він переросте як особистість таку примітивну точку зору і іншого разу таки підтримає тебе гідно.

— В мене товариші загинули, які родини, дітей мали. А я…

— А ти вижив, тож за них тепер маєш жити, щоб їх дух жив в тобі, — підхопила швидко жінка фразу, щоб не дозволити скотитися в прірву розпачу та безнадії. А багатьох втратив?

— П'ятьох.., — замислився, вочевидь, згадуючи кожного, Сергій. — Ще вчора ми разом з однієї банки тушонку їли, — почав говорити  і не зміг стримати сліз чоловік. Відвернувся і затулив обличчя руками, не вимикаючи камери на смартфоні. — Мені так соромно плакати перед тобою, — промовляв він.

— Все добре, Сергію, не турбуйся про це, — намагалась підтримати Оксана. — Дякую, що відкриваєш мені душу замість тих поверхових жартів. Дякую за довіру.

        Аж потім чоловік прихилив чарку горілки і пішов на балкон випалити цигарку, попросивши жінку не вимикати зв'язок. Хоч і пам'ятав її негативне відношення до цигарок та алкоголю. Тим часом Оксана швиденько метнулася до дверей, щоб впустити подругу, з якою удвох планували провести вечір за дружньою дівочою розмовою.

— Сергію, познайомся, це Юлія - моя близька подруга і психолог, що працює з військовими, — відрекомендувала гостю жінка, — сподіваюсь, ти  не проти її присутності. Ми домовились зустрітися ввечері задовго до твого дзвінка. Думаю, спілкування з нею може бути тобі більш корисне, ніж зі мною. Не дарма так співпало випадково.

Сергій був не проти. 

— А Володимир вже спить? — Раптом згадав про малого чоловік.

— Володимира забрав на вихідні батько. Сьогодні ж п'ятниця. І сина Юлії, Влада, теж, бо Віктор - його хрещений батько. Та й у хлопців різниця всього три місяці, тож разом, утрьох, в чоловічій компанії їм завжди весело, то в боулінгу, то десь на природі гуляють. А ми от нарешті знайшли час поспілкуватися без поспіху, поки в обох сини відпочивають, а чоловіки на війні.

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot