РОЗДІЛ 14.

Кіріан Кросс

Сьогодні я не здох і це вже, бляха, маленька перемога. Вона мене не добила, хоча дуже старалася. Ця скажена жінка, ні… маленька катастрофа, з якою я вже два тижні просто сходжу з розуму.

— Ти куди? — кидаю я, коли вона після другого спарингу навіть не дивиться в мій бік і впевнено марширує до виходу.

Вона навіть не зупиняється.

— Шоста година. Я їду по справах.

Я зависаю на секунду, дивлюсь на годинник і не розумію, як цей день взагалі так швидко пролетів.

— Яка, нафіг, шоста година? — бурчу я, наздоганяючи її. — В нас сьогодні ще купа справ. Я ж тобі казав, хочу, щоб ти зняла тренування ввечері, коли зал закриватиметься, та буде тихо.

Вона зупиняється, розвертається до мене, і в її погляді немає ні краплі сумніву.

— Кір, у нас вже є купа такого контенту, де ти просто тренуєшся, — спокійно відповідає вона. — Давай інший вечір. У нас на найближчий тиждень все розписано, відео готові, я все зробила.

Вона робить паузу, ніби згадує щось.

— І… вибач ще раз за сьогодні, але мені реально треба їхати.

І просто… йде, а я стою і дивлюсь їй вслід, відчуваючи, як всередині починає щось неприємно тягнути. І тут бачу машину, потім якийсь чувак виходить і вона підбігає до нього, легко цілує в щоку, ніби це щось абсолютно нормальне… а він, сука, ще й двері перед нею відкриває.

Я стискаю щелепу і перша думка, яка з’являється в голові — абсолютно неадекватна. Наздогнати, витягнути з авто і зламати йому ноги. Чому? Та хрін його знає, просто настрій такий.

Я видихаю і відвертаюсь, поки не зробив щось дійсно тупе.

— Добре… — бурчу собі під ніс. — На побачення, значить, ну давай, іди на своє побачення.

Я криво усміхаюсь.

— Я теж тоді, може, трохи відпочину від тебе.

І тільки зараз ловлю себе на думці, що за ці два тижні я взагалі забув, що я, бляха, чоловік і мені теж потрібна увага. Що в мене взагалі-то є своє життя.

Бісить мене ця мала… забрала весь мій час.

Я дістаю телефон, вже думаючи написати Лізі, бо якщо чесно, я їй навіть не писав ці два тижні, після того, як відмінив нашу зустріч. І тільки я відкриваю чат як приходить повідомлення.

«Сьогодні є підробіток.»

Я дивлюсь на екран і тільки тихо видихаю. Ну звісно, життя вирішило, що відпочивати мені ще рано, треба поповнювати рахунки, бо як не крути, ці рахунки самі себе не оплатять.

Коли зал починає пустіти, відвідувачі один за одним виходять, світло стає тьмяним, а шум змінюється тишею, я замикаю двері і залишаюсь всередині один. Берусь за відро, набираю воду…Моє «прекрасне» життя. Мити підлогу за можливість тут жити, тренуватись і триматись на плаву. Я повільно веду шваброю по підлозі і думаю тільки про одне. Ще зовсім трохи і можливо, все це не дарма.

Директор реально вклався, допоміг з контрактами, з просуванням, навіть зарплату Мел взяв на себе. А це означає тільки одне, в мене з’явився шанс вибратись з цієї дупи. Я закінчую, ставлю відро на місце, беру з собою змінний одяг для нічної підробітки і виходжу з залу.

Я під’їжджаю до майданчика, і хлопці одразу повертаються в мій бік.

— О, хто до нас приїхав! — кричить один із них. — Це ж наша суперзірка! Герой соцмереж!

— Ми вже думали, ти до нас не приїдеш, — підхоплює інший.

Я хмикаю, знімаючи шолом.

— Куди я дінусь, — кидаю я. — Гроші ж треба заробляти, а фейсом торгувати перед камерою поки що, на жаль, не приносить нічого.

Хлопці сміються.

— Тож давайте, — додаю я, закочуючи рукава. — Починаємо.

І ми починаємо розвантаження товарів в порту. Мій нічний «спорт» і підробіток. Так, вдень і ввечері я прибиральник. Вночі — вантажник, і якщо чесно, звучить це так собі, але я не збираюсь тут застрягати. Я не просто мрію це змінити. Я знаю, що зміню.

А зараз я тягаю ящики, працюю руками, відчуваю, як м’язи горять, як тіло втомлюється, але це навіть трохи заспокоює. Бо коли ти фізично вбитий — в голові стає тихіше.

— Слухай, — підходить до мене Нік, коли ми на секунду зупиняємось перевести дух. — Навіщо тобі це?

Я навіть не одразу розумію, про що він.

— В сенсі?

— Та є ж нормальна робота. Реально нормальна і платять добре.

Я усміхаюсь, витираючи піт з лоба.

— Треба когось вбити? — кажу я і хмикаю.

Він сміється.

— Ні. Треба трохи дупою потрясти перед дівчатами.

Я зависаю.

— Що?

— Ну а що? — знизує плечима він. — Судячи з твоїх соцмереж, для тебе це взагалі не проблема.

Я фиркаю.

— О ні, чувак, навіть не починай. Я не можу. Якщо мене хтось побачить — це буде кінець. Я йду в спорт. Я не хочу бути стриптизером.

— Та тебе ніхто не побачить, — спокійно відповідає він. — Я дам тобі свою маску. Це типу образ. Я сьогодні отримав замовлення на завтра, дівич-вечір, але мені потрібен напарник. І зможемо сюди більше не ходити.

Я мовчу.

— Заробиш, як за два місяці тут, — додає він.

І от тут я вже реально думаю, але швидко качаю головою.

— Ні, чувак. Дякую, але це перебір. Я не готовий.

— Як знаєш, — знизує плечима Нік.

І ми повертаємось до роботи. Тільки тепер в голові вже не так тихо. Ми робимо перерву, і я йду за кавою, бо реально відчуваю, що ще трохи — і просто впаду посеред складу. Я тільки роблю перший ковток, як дзвонить телефон.

Мама.

Я одразу беру.

— Привіт, рідна. Як ти?

Її голос тихий, але вона намагається звучати бадьоро.

— Все добре, синочку, не переживай.

Я заплющую очі на секунду, дуже добре знаю цей тон.

— Пробач мене, будь ласка, — тихо каже вона. — Але я повинна спитати… мені потрібно ще деякі препарати, але якщо в тебе немає, нічого страшного, я можу виписатися і приїхати до тебе.

Я стискаю стакан сильніше.

— Мамо, не треба, — кажу одразу. — Все буде добре. Скільки потрібно?

— Та я не знаю… я…

— Скинь мені рахунок, — перебиваю я. — Я все оплачу. Ти просто одужуй. Добре?

Тиша. А потім тихо: