РОЗДІЛ 10.

Кіріан Кросс

Я намагаюсь максимально зосередитися. Артем, я буквально вбиваю це ім’я собі в голову, як мантру.

Артем… Ринг… Удари… Рух.

Дивлюсь на нього, слідкую за руками, ногами, за кожним рухом корпусу. Підлаштовуюсь, відповідаю, ловлю темп.

Бій… Тільки бій.

Мене взагалі не відволікає ця мала… бо я на неї просто не дивлюсь. І нехай вона там повзає по залу,  лягає, стає рачки, перевертається хоч на голову — мені байдуже.

Хоча ні, не байдуже. Бо, блін… Навіть у цих своїх подраних джинсах вона виглядає так, що мій мозок періодично просто відключається, а мені зараз це взагалі не потрібно.

Я входжу в ритм, подаю серію ударів, чітко, швидко. Артем відповідає, ми йдемо рівно. Це вже не просто тренування — це кайф. Давно в мене не було такого спаринг-партнера. Такий рівень, така концентрація… я буквально ловлю себе на тому, що усміхаюсь всередині. Оце я розумію робота, оце бій.

І саме в цей момент…

Я чую гучний ХРУСТ. Такий, що його не можна не почути. Я рефлекторно повертаю голову і бачу Мел, її очі і її… майже голу дупу. Яка в один момент стала такою, тому що її джинси просто не витримали цього життя і розійшлися прямо по шву. І цей звук… Його почув, здається, кожен чоловік у цьому сраному залі.

Чудово, просто бляха, ідеально. І в цей момент відбувається найгірше, що могло би бути. Моє тіло, мій перший і найпідліший зрадник. Реагує зовсім не так, як повинен реагувати нормальний чоловік на дівчину, яка є молодшою сестрою його найкращого друга. Взагалі не так.

У мене в шортах починається просто… катастрофа. І ця катастрофа розгортається так швидко, що мій мозок навіть не встигає обробити ситуацію. Я зависаю на секунду і цього вистачає. Пропускаю удар, жорсткий хук справа. І в наступну секунду перед очима вже літають зірочки, а я з максимально гідним виглядом лечу дупою на підлогу прямо посеред рингу.

Прекрасно, просто прекрасно, Кір. Я сиджу, кліпаю, намагаюсь повернутись в реальність.

І перша думка, яка з’являється в голові:

«Якщо ця дівчина буде так працювати, я стану інвалідом швидше, ніж вона зробить з мене зірку».

Артем подає мені руку. Я беру її, піднімаюсь, киваю, ніби все нормально, хоча ні хріна не нормально, бо перше, що я реально хочу зараз зробити — це піти і закрити її від всіх поглядів, взяти і накрити чимось цю її… проблему. Бо ще трохи — і зал почне втрачати свідомість.

Але… Є нюанс. Якщо я зараз випрямлюсь, просто стану прямо, то весь цей клятий зал побачить ще одну дуже важливу деталь цієї ситуації. Мою реакцію на її дупу. І це вже буде не просто смішно.

Тому я різко згинаюсь, хапаюсь за живіт.

— Бляха… — видихаю. — Щось… голова закрутилась.

Артем дивиться уважно.

— Все норм?

— Та… зараз… — махаю рукою.

І, не чекаючи нічого більше, просто розвертаюсь і швидким кроком звалюю з рингу в сторону роздягальні, чи туалету, куди завгодно, головне — подалі. Бо якщо я зараз залишусь тут ще хоча б хвилину… Я або помру від сорому, або зроблю щось таке, за що потім сам себе приб’ю.

В секунду я залітаю до роздягальні, відкриваю свою шафку, хапаю воду і починаю пити так, ніби це може мене врятувати. Швидко, жадібно, намагаючись хоч якось переключитись і повернути себе в нормальний стан. Не допомагає взагалі. Я злюсь, виливаю воду собі на голову, холодну, вона стікає прямо по обличчю, по волоссю, стою, дихаю і чекаю, що зараз відпустить… але ні. Нічого не змінюється.

Я з розмаху б’ю кулаком по шафці і шиплю крізь зуби, бо це ненормально, бляха. Просто ненормально.

Хапаю телефон і пишу Лізі.

Мала, ти сьогодні мені потрібна. Вільна? Хочеш до мене на колінка?

Вона відповідає майже одразу і звісно, не текстом, а фото. Я дивлюсь на екран, її груди, знайоме тіло, дівчина, з якою в нас все просто вже кілька років: коли потрібно — ми разом, коли ні — кожен живе своїм життям. Вона скучила, тому я певний вона приїде, бо хоче мене. І будь-який нормальний мужик зараз би тільки більше завівся, а я дивлюсь на себе вниз і в шортах стає дуже вільно. Все… Сигнал відсутній.

Я навіть ще раз дивлюсь на фото, ніби щось має змінитись, але ні — всередині тиша.

— Цікаво… — тихо кажу сам собі.

Ну добре, хоча б заспокоїло, але щось тут явно не так, і мені дуже не подобається, що це “не так” може вилізти боком, коли Лізі реально буде поруч.

Я різко закриваю чат, кидаю телефон у шафку, хапаю першу-ліпшу футболку і вилітаю назад у зал. Мене не було буквально кілька хвилин, але цього вистачило, бо коли я повертаюсь, я бачу, як навколо неї вже зібрався майже весь зал. Хтось сміється, та підходить ближче, хтось явно вирішив “допомогти”, і в цей момент у мене просто клацає в голові.

Я навіть не думаю, просто розкидаю їх руками і коротко кажу:

— Відійшли.

Підходжу до неї. Вона стоїть, притискаючись до рингу п'ятою точкою, намагається закрити себе як може, щоки червоні, очі великі, і це, блін, ще гірше, ніж було до цього.

Я кидаю їй футболку.

— Одягай.

Вона швидко натягує її на себе, і тканина падає майже до колін, виглядає це як сукня, бо вона маленька, тендітна, і якби я не бачив її вчора мокрою, з усіма її формами, вона б так і залишилась у моїй голові тією маленькою Мел, яку я знаю стільки років.

В цей момент підлітає Рік.

— Що відбувається?

Мел відкриває рот, червоніє ще більше, але нічого сказати не може.

— Нічого, — кажу я спокійно. — Просто Мел тепер буде дуже добре працювати.

— В сенсі?

Я посміхаюсь.

— Бо їй терміново потрібні нові штани.

Зал вибухає сміхом. Хтось рже відкрито, хтось намагається стриматись, Рік нічого не розуміє, а я навіть не дивлюсь на неї, бо якщо подивлюсь — заржу, або скажу щось зайве.

І саме в цей момент позаду мене підходить Артем і спокійно каже:

— Ну, я так розумію, на сьогодні зі спарингом ми вже закінчили?