РОЗДІЛ 9.

Мелісса Найт

Я була на такому піднесеному настрої, що мені, здається, взагалі можна було не спати добу і все одно бігати, як на батарейках. Я буквально за кілька хвилин створила Кіру сторінки у всіх соцмережах, оформила базу і вже неслась показати йому перший результат, та задати ще купу питань. І саме в цей момент я бачу, як Рік дивиться на нього… якось дивно.

Ні, ні, конфлікти зараз мені точно не потрібні, бо якщо вони зараз щось не поділять — ніякого спарингу не буде, Артема не буде, контенту теж не буде… і моя геніальна ідея накриється мідним тазом. Ні, дякую!

Я різко встряю між ними.

— Так, хлопці, я не знаю, що ви тут обговорюєте, але в мене є кілька питань і вони точно важливіші за ваші.

Кір щось буркнув.

— Я прийшов готуватись до спарингу.

— Почекай, — перебиваю я. — В мене питання по сторінках.

Він навіть не дивиться на мене.

— Після спарингу.

І йде, а я стою ще секунду, дивлюсь йому вслід і повертаюсь до Ріка.

— Слухай… він сьогодні якийсь дивний.

Примружуюсь.

— Хоча він взагалі завжди дивний, але сьогодні прям… максимально.

Рік дивиться на мене уважніше, якось… оцінююче.

І раптом видає:

— Мел, а чого ти так одягнена?

Я моргаю.

— В сенсі?

— Ну… як вдома, — каже він і посміхається. — Це твій робочий образ?

Я опускаю очі на себе, худі, джинси, кросівки.

— А що не так? — знизаю плечима. — Це моя улюблена кофта і джинси.

Він починає сміятися.

— Я пам’ятаю ці джинси. Їм років, мабуть, стільки ж, скільки і тобі.

— Дуже смішно, — фиркаю я. — Мені в них лазити, знімати, сидіти десь на підлозі, на колінах, на… — роблю паузу, — не дуже чистих місцях. Це робочий варіант.

І додаю вже спокійніше:

— Ти ж знаєш, яка в мене стипендія. Я не можу купувати нові джинси кожен раз. У мене є ці — для роботи… і одні нормальні — “на вихід”.

Рік дивиться на мене і вже не сміється.

— Мала… може тобі підкинути грошей?

Я одразу піднімаю брову.

— А в тебе типу їх так багато?

— Не багато, — хмикає він. — Але джинси своїй молодшій сестрі я купити можу.

Я дивлюсь на нього і мимоволі посміхаюсь.

— Дякую, мені приємно.

І тут я згадую.

— Слухай… у мене питання.

Він киває.

— Що не так з Кіром?

Рік одразу трохи змінюється в обличчі.

— В сенсі?

— Ну… він не любить кафе чи що? — кажу я. — Я сьогодні просто хотіла каву взяти… ну і круасан. Я зранку нічого не їла. І він так на мене накинувся, що я взагалі не зрозуміла, що це було.

Рік замовкає, стає тихішим і відповідає вже зовсім іншим тоном:

— Мел…Раніше він був золотим хлопчиком.

Я слухаю.

— У нього були гроші, багато, вони реально з нього сипались як з банкомата.

Я стискаю телефон в руках.

— А зараз… — він знизує плечима. — Зараз у нього їх немає.

Тиша.

— Можливо… — додає він тихіше, — йому просто було незручно йти в кафе.

Я мовчу і щось у грудях неприємно стискається.

— Тоді… — тихо кажу я, — хто ж мені буде платити зарплату?

— Не переймайся, мала, — каже Рік спокійно, ніби ми зараз не про моє життя говоримо, а про погоду. — Зарплатню тобі буде платити директор спортзалу. Я з ним вже домовився.

Я навіть не одразу розумію, що він сказав.

— В сенсі?..

— В прямому, — усміхається він. — Він тобі і довідку підписав, і оплату оформить, бо він прекрасно бачить, які контракти можуть бути з Кіром. Спонсори вже стоять у черзі. Якщо цей впертий ідіот трохи зменшить свій гонор і почне виходити на бої, які йому пропонують, то вже через рік його будуть знати не тільки у нас.

Я стою і слухаю, навіть не перебиваю.

— Він буде зіркою міжнародного рівня, — продовжує Рік. — І він це знає і директор це знає. Тому не переймайся — роботу ти маєш. І, до речі… нормальну зарплатню. Точно більшу, ніж твоя стипендія.

Я зависаю. Прямо реально зависаю на кілька секунд.

А потім…

— Ти зараз серйозно?! — я буквально підскакую на місці.

— Абсолютно.

— Рік! — я кидаюсь на нього і обіймаю. — Я тебе обожнюю!

Я починаю сміятися, майже пищати від радості, стрибати, як дурна, і мені настільки все одно, що відбувається навколо, що я навіть не одразу помічаю, як половина залу повертається і дивиться на мене. Хтось усміхається, або просто завис, а мені… реально плювати, бо в мене, здається, починає налагоджуватись життя.

Я відпускаю брата і вже мчусь назад до своїх новоспечених “проєктів”. Телефон в руки, голова включається і я починаю працювати. Думати, крутити варіанти, що зняти, як зняти, як подати і зачепити, як зробити так, щоб це реально зайшло підписникам. Я настільки залипаю в процес, що просто не помічаю, як пролітає майже дві години і тільки коли двері спортзалу відкриваються знову, я піднімаю голову.

Він заходить спокійно, ніби йому тут всі повинні. Високий, кремезний, темне волосся, капюшон накинутий, погляд — такий, що відразу зрозуміло: це не просто черговий хлопець із залу. І реакція навколо — миттєва. Хтось підходить потиснути руку, або привітатися. Хтось вже тягнеться за телефоном — сфоткатись.

Я навіть не питаю і так розумію, — це Артем. 

Кір підходить до нього, вони вітаються коротко, без зайвих емоцій, як це роблять люди, які знають собі ціну і одразу йдуть до рингу.

Я вже стою поруч, телефон в руках, готова до нашої першої зйомки. Десять хвилин — розтяжка, підготовка, рухи і вони стають у стійки. Я відчуваю, як у мене навіть дихання змінюється.

— Ну що, Мел… — шепочу сама собі. — Починається найцікавіше.

Я починаю знімати і це…реально затягує. Рухи, швидкість, те як вони читають один одного без слів. Я переходжу з одного боку рингу на інший, шукаю кут, пробую різні плани. Десь присідаю, а десь майже лягаю, щоб зловити кадр знизу. Потім вилізаю на стілець, знову вниз. Це виглядає, напевно, як якийсь дивний танець, але мені все одно, бо в кадрі Кір виглядає… нереально. І я ловлю себе на думці, що це може вистрілити у мережі дуже сильно.