РОЗДІЛ 8.

Кіріан Кросс

Побачення в неї? Та хрін там. 

Ніякого побачення не буде. Не треба мені, щоб вона відволікалась. Якщо вже влізла в це і вирішила робити з мене “проєкт” — то хай робить це нормально, на всі двісті відсотків, і хай буде поруч постійно зі мною.

— Мел, я чекаю, — кажу я, дивлячись на неї. — Давай дзвони своєму… хто він там у тебе і кажи, що ти сьогодні зайнята мною.

Я кашляю в кулак.

— Дуже зайнята по роботі.

Вона дивиться на мене кілька секунд.

— Нема проблем, — каже спокійно. — Напишу йому.

І дістає телефон.

— Але далі, будь ласка, попереджай мене заздалегідь, — додає вона. — Бо я не хочу постійно залишатись без побачень тільки тому, що ти хочеш багато уваги до своєї персони.

Я хмикаю і простягаю їй шолом.

— Поїхали. У нас ще купа справ.

Ми сідаємо і в той момент, коли вона обіймає мене ззаду і притискається… Я стискаю щелепу, чудово, просто чудово. Геніальна була ідея — взяти цю малу бешкетницю собі в помічниці. Ні, це було найгірше рішення за останній час. Чим я думав — я не знаю. Точно не головою, бо зараз я думаю взагалі не тим місцем, яким потрібно. Все, сьогодні пишу Лізі, хай приїде і хоч трохи приведе мене в норму, щоб я зміг зосередитись на роботі. Бо це вже не смішно.

Ми під’їжджаємо до залу і я одразу знімаю з неї шолом.

— Йди всередину, — кажу коротко. — Мені треба зробити кілька дзвінків.

— Давай я познімаю, — одразу каже вона.

Я навіть не думаю.

— Ні. Ти що, будеш знімати мої особисті дзвінки? Не вигадуй, йди звідси.

Вона закочує очі, але йде в зал. І як тільки двері за нею зачиняються, я реально видихаю.

— Бляха… — тихо кажу сам до себе.

І тільки зараз до мене доходить. Я ж, по суті, щойно вигадав той спаринг на рівному місці. Просто тому, що вона сказала про це сране побачення.

Я проводжу рукою по обличчю.

— Класно, Кір… дуже класно. І де я тепер, блін, за кілька годин знайду собі спаринг-партнера?

Я відкриваю телефон і починаю перебирати контакти. Один — зайнятий. Другий — не може. Третій:

— Друже, ну про такі речі попереджають заздалегідь.

Так, дякую, я вже зрозумів.

І тут я згадую про Артема.

— Друже, — кажу одразу, як тільки він бере слухавку, — ти мені дуже потрібен. Скажи, що ти сьогодні ввечері вільний.

Він сміється.

— Тобі пощастило. В мене якраз відмінився спаринг. Що треба?

Я видихаю.

— Мені через дві години потрібен партнер. І… ми з тобою якщо, що домовились заздалегідь. 

Він ще більше сміється.

— Ти щось намутив, так?

— З мене пиво, — кажу коротко.

— Добре, буду, — відповідає він. — Через дві години.

Я скидаю виклик і сідаю на байк. Мені зараз реально хочеться просто звалити звідси, хоча б на десять хвилин, проїхатись. Швидко і без цієї шалено красивої дупці, яка півдня сиділа позаду мене…

І яка, блін, починає лізти мені в голову сильніше, ніж я готовий це допустити, та тільки я включаю запалювання, як двері спортзалу різко відкриваються.

— Кір! — кричить вона. — Ти серйозно?!

Я навіть не встигаю рушити.

— А ну давай злазь з мотоцикла! Я тебе тут чекаю! Скільки можна, блін? Ти прикалуєшся з мене?! Ти мене привіз, щоб що? Щоб я не пішла на побачення, а ти поїхав кататись?!

Я повільно повертаю голову.

— В мене справи.

— Мені начхати на твої справи! — не зупиняється вона. — Пішли знімати!

Я видихаю.

— Я колись тобі відкручу голову, — бурчу. — Ти мене вже дістала за сьогодні.

— Ти пам’ятаєш, що в нас парі? — одразу парирує вона. — Я тобі не дам втекти.

Я дивлюсь на неї і розумію, що реально не дасть.

— Добре, — кажу коротко.

Глушу мотор, ставлю байк і йду в зал. Та вже з порогу бачу Ріка. Він стоїть і тупо рже. От прямо дивиться на нас і рже.

— О, привіт, — каже він, ледве стримуючись. — Мені тут Мел сказала, що в тебе сьогодні якийсь спаринг… про який я нічого не знаю.

Я кидаю рюкзак на лавку.

— Так, Артем буде через дві години.

— Ооо, Артем, — одразу оживляється він. — Це круто. Як ти з ним домовився?

— За пиво, — відповідаю.

— Логічно, — сміється він. — Треба ж з нормальними бійцями тренуватись.

І тут вона влітає в розмову.

— Стоп, а що це за Артем? — дивиться на нас обох. — Розкажіть.

Рік тільки посміхається.

— Це дуже хороший боєць. І, до речі, у нього класні соцмережі, багато підписників.

І от тут її очі просто загоряються. 

— Це ж ідеально! — вона майже кричить. — Ми можемо почати зі спарингу! Він тебе відмітить — і до тебе прийдуть його підписники! Це ж геніально!

Вона різко повертається до мене.

— Чому ти не сказав, що він зірка?!

Я дивлюсь на неї.

— Бо в мене немає соцмереж.

Тиша…Секунда…

— В сенсі?.. — вона кліпає.

— В прямому, їх нема взагалі.

Рік починає ржати ще сильніше, а вона вся світиться.

— Кір… — вона аж підстрибує. — Це ж взагалі не проблема! Зараз я тобі все зроблю!

Я закочую очі.

— Давай пошту, зараз створимо тобі всі сторінки, — тараторить вона. — А потім одразу викладемо відео зі спарингом, і в тебе посипляться перегляди!

— Боже, — бурчу я. — Ти так радієш, наче побачила рожевого поні.

— Це дуже круто для старту! — не зупиняється вона. — Контент, плюс відмітка від зірки!

І вже на ходу:

— Все, я пішла робити тобі соцмережі!

Вона буквально біжить кудись до стільців з телефоном. Я дивлюсь їй вслід.

— Хоча б десять хвилин тиші без тебе… — бурчу. — Це вже подарунок.

Повертаюсь до Ріка.

— Як ти її терпиш все життя? — питаю. — Вона ж не затикається взагалі.

Він сміється.

— Та звикаєш з часом.

Я фиркаю.

— Добре що вона сьогодні вдягнена нормально, — кажу я тихіше. — Бо вона мене відволікає.

Він дивиться на мене уважніше.

Я додаю:

— Нехай максимально закриється, щоб її взагалі не було видно.

Пауза… І тут він посміхається так, наче підозріло.