РОЗДІЛ 7.

Мелісса Найт

Він їде як ненормальний.

Все, я офіційно його ненавиджу. Ні… не просто ненавиджу — я взагалі не розумію, як він колись міг мені подобатися. В нього точно щось не в порядку з головою.

— Можна якось не так швидко?! — кричу я, намагаючись одночасно триматися за нього і щось знімати. — Я не можу і триматися, і працювати!

— А ти не знімай! — кричить він у відповідь. — Будеш знімати те, що я скажу!

Та звісно, ще чого. Через кілька хвилин ми заїжджаємо на якийсь майданчик на висоті. Вид на місто, свіже повітря, безкоштовні тренажери просто неба. Я злітаю з мотоцикла і зриваю з себе шолом.

— Ти здурів?! — кричу я. — Ти будеш робити те, що я скажу! Бо нам потрібен результат!

Я підходжу ближче і тикаю в нього пальцем.

— А якщо ти будеш вирішувати, що знімати — результату не буде! Бо ти взагалі в цьому нічого не розумієш!

Він… посміхається.

— Ні, дорогенька, — спокійно каже він. — Я не твоя маріонетка і знімати ти будеш те, що я скажу!

Я стискаю зуби. Він розвертається до майданчика, ніби я тут взагалі не стою.

— Ось тут я люблю займатися зранку, свіже повітря, нікого немає, інколи приходять хлопці з інших залів… але в основному тут тихо. Такий собі дзен.

Повертається до мене.

— Ти знімаєш?

Я стою, склавши руки.

— Ні. Я слухаю тебе.

— Чому ти не знімаєш? — він уже починає дратуватися. — Я тобе не буду возити по місту і все показувати просто так. Знімай, коли кажу!

Я ще сильніше стискаю руки на грудях.

— Я буду знімати тоді, коли вважаю за потрібне.

Пауза.

— Ти мене бісиш сьогодні!

Він різко розвертається і підходить до мене впритул.

— Так, Мел… Малеча ти дрібна, — його голос стає холоднішим. — Я з тобою панькатись не буду. Довідку в універ занесла?

Я дивлюся йому прямо в очі.

— Занесла.

— От і добре, бо якщо ти сьогодні мене вибісиш — завтра будеш без роботи.

Я роблю глибокий вдих, так Мел, спокійно, просто спокійно працюй з цим гівнюком.

— Кір, — кажу вже тихіше, — просто зрозумій одну річ. Не можна знімати те, що ти хочеш показати.

Він хмуриться.

— В сенсі?

— В прямому. Людям не цікаві просто красиві фотки чи відео, де ти стоїш спиною і щось там розказуєш. Людям потрібні люди.

Я дивлюся на нього уважно.

— Вони не будуть дивитися на твою спину. Хоча… спина в тебе гарненька, сперечатися не буду, але це ми покажемо потім.

Він закочує очі.

— Якщо ти хочеш, щоб відео зайшли, щоб люди реально звернули на тебе увагу… потрібно більше.

Я роблю паузу.

— Мені потрібна історія твого життя.

І от тут він реально змінюється, обличчя стає жорстким.

— Ні, — різко каже він. — Я тобі вже сказав. Ніякої історії мого життя.

Я мовчу.

— Я починаю нове життя, — додає він тихіше. — І старому тут місця немає.

Окей, я все зрозуміла, зараз не той момент.

Я видихаю і тихіше додаю.

— Добре, — кажу вже зовсім спокійно. — Як скажеш.

Всередині я вже вирішую інше. Я просто буду добиратися до цього поступово, не виводячи його з рівноваги.

Я включаю камеру.

— Давай, показуй свій “дзен”.

Він починає тренування, я знімаю. Поки що — те, що він хоче. Хлопці проходять повз, вітаються з ним, тиснуть руки, жартують. Він трохи розслабляється, і це вже цікавіше. Я ловлю моменти живі, справжні, бо те, що він намагається мені показати — це нудно. Брутальних татуйованих хлопців, які б’ють морди, — таких тисячі, а ось справжнього Кіріана Кросса… Його ще ніхто не бачив. І я чомусь впевнена — якщо він відкриється, люди його полюблять. Хоча…

Я дивлюсь на нього і ловлю себе на думці, що мене це трохи… збиває. Його тіло, ці рухи, ця концентрація на тренуванні.

Бляха, Мел, ти що робиш? Він — твоя робота. Ти вже не та дівчинка з далекого дитинства і він тобі давно не подобається…поки не зніме майку, пролітає в мене в голові.

Я різко хлопаю себе по лобі.

— Зберися, — бурчу собі під ніс. — В тебе робота і будь ласка…будь професіоналом.

А поки я намагалася привести себе до ладу і хоча б зробити вигляд, що я нормальна адекватна людина, а не якась… не знаю, гормональна катастрофа, він, звісно ж, усе помітив.

— Мел, з тобою все добре?

Я навіть не можу на нього дивитись, бо він стоїть без майки, голий торс, татуювання, краплі поту, які стікають по його руках, грудях… і я, здається, в цей момент перестаю функціонувати як нормальна людина. Він бере рушник, робить ковток води, витирає обличчя…А я стою і дивлюсь. І в мене, бляха, здається, реально зараз слина потече.

— Мел, — кажу я собі подумки, — ти що, дурна? В тебе що, ніколи с*ксу не було?

Було, все в мене було. Я не монашка і залицяльників у мене більш ніж достатньо. Просто… не таких. Стоп! Все! Мені терміново треба кудись сходити, на побачення наприклад, з кимось нормальним. Щоб відволіктись, бо якщо я буду так реагувати на нього — я з ним працювати не зможу навіть один день.

Я різко відводжу погляд, трохи повертаю голову, ніби мені щось заважає.

— Мел?

— А? — я моргаю, тру очі рукою, наче щось туди потрапило. — Та все нормально… просто, щось в око попало.

— Якась ти сьогодні дивна, — каже він.

Звісно, дивна. Я тут на межі нервового зриву через твоє тіло, а ти питаєш, що зі мною. 

Я намагаюсь заспокоїтись, бо це все повітря, кисень, адреналін після мотоцикла, може гормони. Я молода, енергійна, нормальна дівчина в самому розквіті свого життя. Це нормальна реакція. Я сама себе в цьому переконую, коли він підходить ближче.

— Ти реально зі мною будеш цілий день?

Я вдихаю.

— Буду намагатися, але в мене є своє життя. Наприклад сьогодні в мене побачення і ввечері я з тобою точно не буду, тож можеш видихнути.

Я навіть трохи посміхаюсь.

І тут він одразу:

— Не буде в тебе ніякого побачення!

Я кліпаю.

— В сенсі?

— Ввечері в мене буде важливе тренування. Спаринг. Це треба знімати.