РОЗДІЛ 6.

Кіріан Кросс

Під’їжджаю до універу і вже з перших секунд розумію — мене дратує буквально все. Ці студенти, їх обличчя, розмови.

Серйозно… малі, ви в житті ще нічого не бачили, але вигляд у всіх такий, ніби вони вже цей світ пережили тричі і можуть дати поради будь-кому.

Я фиркаю, знімаю шолом і тут бачу її, Мел. Стоїть, щось там дивиться в телефоні… і, блін, сьогодні вона виглядає зовсім по-іншому. І це… добре, худі, джинси, кросівки, на голові якийсь там хвостик чи гулька — я в цьому не розбираюсь. Коротше, нормальний вигляд. Такий, який не викликає в мене ніяких зайвих думок. Не те, що вчора…

І, якщо чесно, це мене навіть радує. Бо ловити себе на тому, що ти зависаєш на молодшій сестрі свого найкращого друга — це вже якась хрінь, в яку я точно лізти не збираюся.

— Привіт, Мел, — кидаю я, підходячи ближче. — Як настрій? Гарно виглядаєш.

Вона піднімає очі, посміхається.

— О, мені приємно, що тобі подобається, бо так я виглядаю майже завжди.

Я усміхаюся краєм губ.

— О, це мене дуже влаштовує. Ти просто ідеальний працівник будеш.

Роблю паузу, дивлюся на неї уважніше і додаю:

— Але, якщо чесно, мені здається, що ти не витримаєш навіть тиждень.

Вона сміється.

— Не мрій, Кір, — відповідає вона. — Ти ще не знаєш, на що я здатна.

Я хмикаю.

— Ну ти постарайся, бо той ризик, на який я зараз іду з цим контрактом і соцмережами… він має вистрілити. А ти маєш виконати свою обіцянку і зробити з мене зірку.

Я на секунду замовкаю.

— Хоча, якщо чесно, мені це нахрін не треба. Я просто хочу у великий спорт. Але якщо для цього треба, як якась мавпочка, кривлятись перед камерою… ну окей, трохи пограємо.

Я простягаю їй шолом.

— Сідай. Поїхали.

Вона навіть не бере його.

— В сенсі поїхали? — дивиться на мене так, ніби я щось ненормальне сказав. — Я з тобою нікуди не поїду.

Я моргаю.

— Серйозно?

— Серйозно, я не сяду на цей… як його… мотоцикл.

Я дивлюся на неї кілька секунд і починаю сміятися.

— Ти що, боїшся двоколісного транспорту?

— Та йди ти в дупу зі своїм двоколісним транспортом, — відрізає вона. — Я краще поїду на автобусі.

Я піднімаю брови. Ну от і почалось.

— Мел, ти зараз приколюєшся з мене чи що? — роблю крок ближче. — Ми працювати будемо чи ти плануєш бігати за мною по місту на автобусі?

Вона складає руки на грудях.

— Я не збираюсь ризикувати життям тільки тому, що ти любиш швидкість.

Я дивлюся на неї і раптом розумію, що це буде набагато веселіше, ніж я думав.

— Ну добре, — кажу я, трохи нахиляючись до неї. — Подивимось, як ти будеш працювати зі мною… якщо вже боїшся навіть сісти позаду.

І, блін, щось мені підказує — ця дівчина ще винесе мені мозок.

Вона майже ричить на мене:

— Я не боюсь сісти позаду тебе. Просто не хочу.

Я не стримуюсь і сміюся ще голосніше.

— Ну все, ти програла. Навіть перший день не змогла відпрацювати.

Вона різко відкриває очі.

— Чого це я не змогла? Ми ж поїдемо працювати!

Я хитаю головою, заводячи мотоцикл.

— Ні, ти не зрозуміла. Я не тільки в спортзалі буваю. Ти ж хочеш мене знімати усюди? Значить, тобі доведеться зі мною їздити. І якщо ти думаєш, що наздоженеш мене на автобусі — ти дуже помиляєшся.

Я дивлюся на неї і додаю з усмішкою:

— Тому, дорогенька, ти вже програла.

Я спеціально газую, показуючи, що зараз поїду і от тоді вона здається.

— Добре, — різко каже вона. — Тоді парі.

Я завмираю на секунду.

— Що?

— Я буду їздити з тобою на цій чортовій штуці тиждень, — дивиться прямо мені в очі. — Тиждень я роблю все, як треба, а ти перестаєш мене діставати і слухаєш мене повністю.

Я фиркаю.

— Та ти здуріла, дівчинко, такого не буде, бо ти не витримаєш навіть тиждень.

Вона насуплює свій маленький ніс і простягає мені руку.

— Давай спір, але якщо виграю я — ти будеш слухатись.

Я дивлюся на її руку і в цей момент розумію, що це не жарт. Вона робить ще крок вперед, різко забирає в мене шолом і каже:

— Ти будеш дуже слухняним хлопчиком, Кіріан Кросс. І не будеш мені заважати працювати. А зараз у нас багато планів. Поїхали.

Вона одягає шолом, сідає позаду і в той момент, коли її руки обережно обіймають мене, а стегна притискаються ближче… По мені проходить майже електричний струм.

Я стискаю щелепу, бо мені це не подобається взагалі. І саме тому я повинен позбутися цієї дівчинки якнайшвидше. Якщо вже хтось і буде бігати за мною з камерою — то точно не так… не настільки близько і не настільки небезпечно для моєї голови, яку мені просто відіб’є Рік.

Бо це, блін, Мел, маленька Мел. Та сама дівчинка, яка червоніла, коли я заходив у зал.

Я різко видихаю, добре, пограємо.

— Тримайся міцніше, — кажу я, ледве стримуючи усмішку. — Бо зараз будемо грати за моїми правилами.

Я різко стартую. Так, що вона аж пищить у шолом і я тільки сильніше посміхаюсь. Все під контролем, так я думаю… Рівно до того моменту, поки вона не висовує руку з-за мого плеча і я бачу телефон.

— Ти що робиш?! — гаркаю я. — Ти вже почала? Прямо зараз? Ти хочеш, щоб ми розбились?!

Вона щось кричить у відповідь крізь шолом:

— Ти хотів працювати? Тож працюй! Я буду знімати все!

Я стискаю кермо.

— Все — це що?!

— Все! Як ти дихаєш, як дивишся, як їдеш! Тож дивись на дорогу! Бо мені б хотілося пережити свій перший робочий день!

Я сміюся.

— Якщо ти будеш тикати мені це в обличчя — я не впевнений…