РОЗДІЛ 5.

Мелісса Найт

— Доброго дня, — кажу я, заходячи до деканату і намагаючись виглядати максимально впевнено. — Я принесла довідку про те, що в мене є літня практика.

— Заходь, мила, заходь, — одразу піднімає голову секретарка. — Ти остання, але встигла, не переймайся… та більше так не роби. Ще буквально пів годинки — і ми вже відправляємо відомості. І стипендії б не було.

Так, я це прекрасно знаю.

— Дуже вам дякую, що ви мене почекали, — посміхаюся я, хоча всередині хочеться просто сісти на підлогу і видихнути.

— Молодець, що додумалась подзвонити і попередити, — киває вона, переглядаючи довідку. — Але як тобі це вдалося? Ти реально знайшла роботу в останній момент… чи якось купила цей документ?

Я тихо хмикаю.

— Нічого я не купувала. Це буде моя робота. І не проста — я буду працювати по своїй спеціальності.

Блін, навіть звучить переконливо.

— Та невже? — прищурюється вона. — І що ж це за проєкт такий таємничий?

— Не можу сказати, — одразу відповідаю я, навіть трохи гордо. — Бо він і правда таємничий. Але скажу одне — це дуже відома людина, зірка спорту.

Вона піднімає брови.

— О, заінтригувала. Ну що ж, будемо чекати. Все одно ж доведеться розповісти, коли будеш звітувати про практику.

Я усміхаюся ширше.

— Так, знаю, але до того моменту він вже буде найвідомішим, а я з виконаним проєктом і стипендією.

І розвертаюся та виходжу в коридор, але тільки-но я роблю кілька кроків, як на мене буквально налітає Ксю.

— Привіііт! — кричить вона, обіймаючи мене так, що я ледь не втрачаю рівновагу. — Я так хотіла тебе побачити!

— У мене для тебе новина, — додаю я, намагаючись вставити хоч слово. — І вона не дуже хороша…

— Любa моя, — перебиває мене Ксю і відразу починає світитися, як новорічна ялинка. — Жодна новина сьогодні не зіпсує мені настрій.

Вона робить драматичну паузу, піднімає руку… І я бачу кільце. ВЕЛИКЕ, БЛИСКУЧЕ, ІДЕАЛЬНЕ.

— Я…

Вона навіть договорити не може — просто пищить.

— Він зробив мені пропозицію!

— ЩО?! — кричу я вже разом із нею.

— Я сама не вірила! — вона сміється, хапає мене за руки. — Я навіть тобі не дзвонила, бо хотіла, щоб ти побачила мене… отак… наживо!

І я реально бачу, як вона світиться. Вона щаслива прямо до мурашок.

— Як це було? — питаю я, вже посміхаючись як дурна.

— Ми просто гуляли, — починає вона, затинаючись від емоцій. — Все як завжди, нічого такого. Пішли на набережну, купили круасани… ті самі, з фісташковим кремом, які я обожнюю…

Я вже уявляю.

— І я стою вся в цьому кремі, — вона сміється, — просто жахлива… обертаюсь і завмираю на секунду.

— А він стоїть на одному коліні.

У мене аж щось всередині стискається.

— І каже: “Я хочу прожити з тобою це життя”.

Тиша лише на секунду.

— І ти?.. — тихо питаю я.

— Я сказала “так”! — вона знову зривається на крик.

І вже через секунду ми обидві сміємося, обіймаємося, вона стрибає, я її кружляю, і нам абсолютно байдуже, що ми взагалі в деканаті.

— Дівчата! — виглядає секретарка. — Майте совість, тихіше будь ласка!

Ми завмираємо…Переглядаємося і починаємо сміятися ще сильніше.

— Ти ж казала, що не вийдеш заміж, поки не закінчиш навчання, — дивлюся на неї, все ще не вірячи в те, що відбувається.

— Ну… ні, — сміється вона, махаючи рукою. — Хто я така, щоб відмовлятися від кохання?

Я фиркаю.

— Весілля, значить…

— І, звичайно, дівич-вечір! — додає вона з таким ентузіазмом, що я вже починаю переживати за себе. — Через два тижні.

— ДВА ТИЖНІ?! — я мало не кричу на весь коридор. — Я тебе не бачила один день! ОДИН! Як ти встигла все це організувати?!

Вона лише знизує плечима, ніби мова йде про покупку кави.

— Нічого я не організовувала. Я просто так вирішила, а влаштовувати будемо вдвох.

Я завмираю.

— Вдвох?.. Ти серйозно зараз?

— Абсолютно.

— Ти божевільна, — хитаю головою. — Як ти взагалі це уявляєш? Дівич-вечір за два тижні? То коли тоді весілля?

І от тут в мене реально всередині щось падає.

— Ну… взагалі-то через три, — спокійно каже вона.

Я дивлюся на неї так, ніби щойно побачила кінець світу.

— ТРИ ТИЖНІ?!

— Він хотів через два, — знизує плечима вона. — Але я сказала, що три.

— Ну ти, звичайно королева переговорів, — бурчу я.

— А чому так швидко? Щось відбувається? Чи я чогось не знаю?.. — додаю я.

І, не стримавшись, тикаю її пальцем в живіт.

Вона одразу закочує очі.

— Та ні! Просто ми хочемо жити разом. Ти ж знаєш, я не хотіла з’їжджатися без весілля. А він сказав, що більше чекати не буде і хоче бачити мене з речами вже завтра.

— Романтик, блін…

— От я й сказала: добре, але тільки після весілля.

Я видихаю і киваю.

— Ну, логіка є.

— І це ще не все, — додає вона, знову починаючи світитися. — У Тома ж батьки… ти знаєш.

— Дуже заможні, — закінчую за неї.

— Саме так. Вони вже сьогодні мені дзвонили, дуже щасливі за нас і все організовують. Якісь супер-організатори, купа всього… коротше, весілля буде по вищому класу.

Я скептично піднімаю брову.

— А ти?

— А я буду вибирати сукню, — усміхається вона. — І все. Чим менше мороки — тим краще.

— Ну це ти вмієш, — фиркаю я.

— Вона буде мінімалістична, — продовжує вона, не звертаючи уваги на мене. — Але з дуже довгою фатою.

— Ага… щоб я там заплуталась і впала, — бурчу я.

Вона сміється. І в цей момент мій телефон починає дзвонити. Я дивлюсь на екран, Кір. Звісно, я закочую очі і беру слухавку.

— Привіт, Кір.

— Ти де? — одразу рявкає він у трубку. — Ми почнемо працювати чи ти думаєш, що тобі платити будуть за те, що тебе немає на робочому місці?

Я хмикаю.

— Я взагалі-то в університеті, привезла довідку, я говорила про це.

— Кидай локацію.

— Що?

— Локацію кидай. Я виїжджаю до тебе…