Не мій формат

РОЗДІЛ 4.

Кіріан Кросс

Звісно, я не згоден. Що за маячня взагалі?

— Ти сама щойно сказала, Мел, що ти просто студентка, — кажу я, дивлячись на неї вже зовсім інакше. — Ти навіть універ ще не закінчила. Який з тебе спеціаліст, щоб зробити з мене зірку? Не сміши мене.

Вона навіть не моргає, от реально, стоїть і дивиться так, ніби вже виграла цю суперечку.

— Давай, покажи мені свої соцмережі, — продовжую я. — Якщо ти такий профі, у тебе має бути нормальна сторінка, підписники, все це…

Рік одразу встрягає:

— Кір, ти взагалі з якого часу вийшов? Вона не зобов’язана бути блогером, щоб шарити в цьому.

Я тільки фиркаю, звісно, легко сказати. Але вона раптом посміхається і робить крок до мене.

— Я буду твоїм сірим кардиналом, — каже тихо, дивлячись прямо в очі. — От побачиш, ми з тобою будемо дуже класною командою.

Я дивлюся на неї, на її мокру блузку, тканину яка прилипла до тіла, на спідницю, яка обтягує її стегна так, що думати стає трохи складніше. І в голові тільки одна думка:

Ні, якщо ти будеш так виглядати поруч зі мною, у нас точно нічого не вийде, бо я тупо не зможу зосередитися на роботі. Та і взагалі…

— І взагалі ти мене своїм виглядом дратуєш, — кажу вже вголос.

Вона навіть не ображається. Серйозно? Так хоче працювати?

— О, не переймайся, — відповідає вона легко. — Я так одяглась перший раз у житті. В мене навіть підборів нема.

Я автоматично опускаю погляд на її ноги, зламаний каблук і хмикаю.

— Судячи з цього, ти ще й ходити на них не вмієш.

Вона сміється і ця реакція мене трохи вибиває.

— Ну так, бо я завжди в кросівках, це взагалі, дуже зручно, в це все… — вона махає рукою на свій вигляд, — вважай, ти сьогодні бачив вперше і в останне.

Я дивлюся на неї і в цей момент ловлю себе на думці, що, можливо, найгірше, що може статися — це якщо вона раптом не стане тією самою милою дівчинкою, яку я пам’ятаю. Бо ця… Ця забирає увагу дуже сильно і мені це не подобається.

Я відводжу погляд в сторону, бо якщо чесно… Вибору в мене реально немає і це дуже дратує. Я зовсім не хочу вилазити з тіні, не хочу світитися, навіть думати про те, що з цього може вилізти.

Рік підходить ближче і кладе мені руку на плече.

— Слухай, друже, — каже він тихіше. — Я розумію, що це ризик. Але вже пройшло кілька років, люди забули.

Я стискаю щелепу. Забули? Та хрін там.

— Спробуємо почати з початку, — продовжує він. — Ти стільки тренувався. Ти реально вартий цього бою. Спонсори готові вкладатися, там будуть великі гроші і ти зможеш допомогти матері, зможеш нормально жити.

Мати… От це слово б’є точніше всього. Я опускаю погляд, бо якщо чесно… Саме це мене тримає і не ламає. Минуло багато часу, може і правда всі вже забули про батька, той скандал і весь той бруд.

Може, вже можна просто…жити далі?

Я видихаю і сам від себе не очікуючи, кажу:

— Добре… давай спробуємо.

Я чую дівчачий писк за спиною, повертаюся і бачу, як вона мало не стрибає на місці, обіймає Ріка і дякує йому так, ніби він щойно врятував їй життя.

Бляха я навіть не хочу це дивитися.

— Все, я пас, — бурчу собі під ніс. — Я краще піду і відпрацюю на рингу. Може, комусь пику наб’ю — і мені полегшає.

І це, якщо чесно, зараз найкраща ідея за весь день.

Я підходжу до рингу, де ще тренуються хлопці, проводжу поглядом по всіх і кидаю:

— Ну що, хто хоче зі мною в спаринг? У мене сьогодні просто чудовий настрій.

Охочих, як завжди, небагато. Я навіть не дивуюся. Тому дивлюся на єдиного, хто підняв руку, і хмикаю:

— Ну ти молодець, мужик.

Без розминки і підготовки я просто виходжу, бо мені треба випустити пар, в голові зараз така каша, що або я це викину через удари, або мене просто розірве зсередини. Я вже розумію, що те, на що я щойно погодився… переверне все. Я стільки часу ховався. Стільки років робив усе, щоб ніхто не знав, де я, а ім’я Кіріан Кросс просто зникло. Та тепер я сам лізу туди, звідки ледве вибрався. Але якщо я не зроблю цього зараз, я не зможу допомогти ні матері, ні собі.

Тому ринг, це єдине, що я вмію і якщо чесно, я люблю це, люблю бити людей, відчувати, як із кожним ударом з мене виходить вся ця лють.

Хлопець тримається на рингу, як може. Я відриваюся на ньому максимально. Він молодець, бо таких, хто готовий виходити зі мною в спаринг, стає все менше. Я іноді просто злітаю з котушок і не завжди встигаю себе зупинити.

Час у залі пролітає непомітно. Я навіть не помічаю, як на вулиці вже темніє. Вечір, в залі майже нікого не лишається, та лише як завжди, Рік закриває останнім.

— Друже, ти як сьогодні? — кидає він.

Я витираю обличчя рушником і відповідаю коротко:

— Нормально.

Хоча це “нормально” — таке собі якщо чесно.

— Мені сьогодні ще підробіток кинули, — додаю. — Тож я сьогодні в ніч.

Він одразу морщиться.

— Слухай, з цими підробітками треба щось робити. Якщо ти хочеш піти в професійний спорт, нічні зміни тебе вб’ють. Ти маєш нормально спати.

Я хмикаю.

— А ще я маю нормально їсти.

Він зітхає.

— Може, ти продаси мотоцикл?

Я навіть не думаю.