РОЗДІЛ 2.

Кіріан Кросс

Та твою ж мати… якась курка посеред дороги!

Вона різко розмахує парасолькою, робить якийсь нервовий рух, і мені доводиться різко вивертати кермо, щоб її не зачепити. Байк заносить, колесо йде вбік — і я влітаю прямо в калюжу.

Бляха…Я стискаю зуби, вирівнюю байк і вже через секунду розумію, що вся ця вода, вся ця срана калюжа зараз на ній. Так тобі і треба. Серйозно! Отримала по заслузі. Добре, що я взагалі сам не завалився в цю лужу, бо тоді б уже було не до сміху.

Під’їжджаю до спортзалу, ставлю байк і заходжу всередину — в єдине місце, яке останнім часом стало для мене всім, роботою, домом, і по суті, єдиним нормальним варіантом не з’їхати з глузду.

Та одразу помічаю, якась краля з шикарною дупцею стоїть поруч із Ріком.Хм…Цікаво. Рік на таке не ведеться, я його добре знаю. Значить, точно не до нього.

— І що це за симпатична дупця у нас тут, та ще й вся мокра?

Підходжу ближче і тільки зараз нормально її розглядаю. Вигляд у неї, чесно кажучи, так собі — мокра, зла, вся в багнюці, але форми…Бляха. Форми мене дуже навіть надихають.

І тут вона різко обертається.

— Кір, ти що здурів?!

Я зависаю просто в секунду. Що? Я дивлюся на Ріка — він вже рже з мене. Я дивлюся назад на неї і в голові повний ступор. Що відбувається взагалі?

— Це ж Мел, — кидає Рік, ніби між іншим. — Невже кілька років в університеті, і ти її вже не впізнаєш?

Мел? Я ще раз дивлюся і тільки зараз починаю складати пазл. Та сама маленька Мел, вічно в худі та джинсах, яку я пам’ятаю як сестру Ріка, яка десь там бігала поруч. Та ну нахрін. Це вона?

Я вже відкриваю рот, щоб сказати, що, бляха, вона реально змінилася, бо раніше там і дивитися не було на що… Як ця мокра кицька різко кидається на мене, вириває з рук шолом і впивається в нього поглядом.

— Де ти це взяв?!

— Ей, мала, ти заспокойся, — автоматично кажу я, ще не до кінця розуміючи, що відбувається. — Це, між іншим, одна з небагатьох нормальних речей, що в мене залишились. Це мій шолом від мого мотоцика.

— Твій мотоцикл? — вона аж шипить.

І в цей момент до мене доходить. Дуже повільно, але доходить. Калюжа, дощ, якась дівка на дорозі. І зараз вона стоїть переді мною, мокра, зла і дивиться так, ніби зараз мене реально вб’є.

— То це ти мене облив? — її голос стає тихішим, але від цього тільки гірше. — І зруйнував мій день, мій рік і, здається, моє життя?

Я дивлюся на неї і не можу зрозуміти. Де та маленька Мел, яку я знав? Та крихітна, тендітна дівчинка, яка соромилася навіть заговорити?

— О, мала, стоп, стоп, — кажу, піднімаючи руки, ніби вона реально зараз на мене кинеться. — І ти чого така зла?

Вона поправляє своє мокре, важке від води волосся, дивиться прямо мені в очі так, що аж трохи не по собі стає, і видає:

— Я така зла? А ти не бачиш? Де ти взагалі навчився так водити?

О, почалося. Я хмикаю, струшуючи з рук воду і думаю тільки про одне: ну от серйозно, це я зараз винен?

— О, тільки не починай, — відповідаю вже більш різко. — Я через тебе сам у цю лужу ледь не влетів. Не треба було своєю парасолькою махати в усі сторони. Добре, що це був я — об’їхав і поїхав далі. А хтось інший міг би ще й наваляти тобі за це.

Вона робить крок вперед, і в цей момент я реально ловлю себе на думці, що ця мокра кішка зараз виглядає небезпечніше, ніж половина хлопців у залі.

— Та ти охренів?! — вибухає вона. — Ти подивися, в якому вигляді я стою! Я не змогла поїхати на співбесіду, а він мені ще доказує, що я у всьому винна!

І от тут я вже хочу щось сказати, але Рік, як завжди, влітає між нами рівно в ту секунду, коли ситуація починає реально нагріватися.

— Так, так, тихо, — каже він, дивлячись то на мене, то на неї. — Щось ви дуже розійшлися. Мабуть, давно не бачилися, скучили.

Я посміхаюся. Скучили, ага. Підходжу ближче, кладу шолом на стілець, знімаю куртку і кидаю:

— Така і залишилась, — кидаю я з легким сміхом. — Маленьке дівчисько, нічого не розумієш, але думаєш, що ти головна.

І вже до Ріка, стискаючи йому руку:

— Це ви з батьком її такою зробили.

Я розвертаюся назад до неї і дивлюся вже уважніше. Мокра, зла, з диким блиском в очах, і чорт, дуже навіть нічого.

— Може тобі ще рушник? — кидаю я, трохи нахиляючи голову. — Або кави гарячої? Хочеш, я навіть сам зроблю. Я, знаєш, іноді буваю дуже добрий.

— Іди до біса! — різко відрізає вона.

Я зависаю на секунду. Ні, це точно не та Мел, яку я пам’ятаю. Та ніколи так не дивилася і точно не посилала. Я переводжу погляд на Ріка, і той, ніби чекав цього моменту, одразу стає серйознішим.

— Слухай, у нас є новина і вона важлива.

Я внутрішньо напружуюсь. Щось мені вже не подобається цей тон.

— Ті спонсори, про яких я говорив… вони готові поставити твій бій і підписати з тобою контракт.

В грудях щось коротко стискається. От воно, те, заради чого я тут живу тут стільки часу, але Рік одразу додає:

— Але є умова.

Ну звісно.

— Тобі треба розвивати соцмережі. Тебе ніде немає,  якщо тебе ніде немає — на тобі не можна заробити. Жоден промоутер не візьметься за тебе без аудиторії.

Я стискаю щелепу. Та пішло воно.

— Значить, не буде бою, — відрізаю я. — Ти ж знаєш. Я не буду світитися, бо як тільки я почну світитися — полізе все. І мені це нахрін не треба.

— Скільки ти ще будеш так жити? — Рік дивиться прямо на мене. — У спортзалі, мити підлогу за копійки, щоб просто мати можливість тренуватися? І далі що? Тренуватися для чого? Щоб ніколи не вийти на ринг?

Я мовчу, бо відповідь є, але вона йому не сподобається…я не маю права ризикувати життям своєї мами!