РОЗДІЛ 1.

Мелісса Найт

— Ти що тут робиш?! Коли це ти став стриптизером?!

— Тихо, — прошепотів Кіріан мені на вухо, не перестаючи танцювати. — І, будь ласка, підіграй.

Він поклав мої руки собі на дупцю, і я ледь не померла від шоку.

Клас, зараз я тримаю за ЗАД найкращого друга свого брата, свого роботодавця, і про це не здогадується ніхто з присутніх. Бо я на дівич-вечорі своєї найкращої подруги, а він у масці.

За два тижні до цього…

Сьогодні я або отримаю цю роботу, або піду мити підлогу до свого брата в спортзал і це повне дно.

Я ніколи не носила підбори, але цього разу саме підбори мали довершити мій образ і зробити з мене ідеального кандидата для цієї посади. Ще буквально кілька кроків відділяють мене від автобусної зупинки, бо на таксі грошей немає, і я в цьому взутті, яке більше схоже на знаряддя тортур, майже доходжу до неї в той самий момент, коли в двір різко звертає якийсь тип на чорному байку з розмальованим шоломом.

І цього гада я, здається, запам’ятаю на все життя!

Він залітає в калюжу — і просто з голови до п’ят обливає мене брудом. Я опускаю парасольку, дивлюся на небо і, хоча я взагалі не дуже віруюча людина, в цей момент реально намагаюся домовитися з кимось там зверху.

— Серйозно?.. Саме зараз? Оце от було обов’язково?

Я стою під дощем, вся мокра, брудна, макіяж повільно стікає разом із моїми шансами на нормальне життя, і в голові в мене тільки одна думка — знайду тебе, гад, і проколю тобі шини. Як мінімум. І в бік того мотоцикла летить така лайка, яку я навіть подумати собі інколи не дозволяю.

Я все ж таки роблю ще один крок у бік зупинки, в надії, що хоч якось витягну цю ситуацію…хоча реально на що я надіюся, незрозуміло. І саме в цей момент мій сраний каблук застрягає в багнюці і ламається. 

Все!!!... це був мій останній нерв і він здох як це взуття. І я чітко розумію одну просту річ — у такому вигляді жодна співбесіда не буде успішною, але дістаю телефон із сумочки і одразу набираю компанію, куди повинна була доїхати.

— Добрий день, вибачте, будь ласка, у мене форс-мажор… мене облили з калюжі, я вся мокра і брудна, але мені потрібно буквально трохи часу, я зараз швидко перевдягнуся і одразу приїду, навіть на таксі…

— Не треба, — перебиває мене холодний голос у слухавці. — Якщо ви не можете приїхати вчасно і в нормальному вигляді, нам нема про що розмовляти. Не витрачайте наш час.

— Будь ласка, мені дуже потрібна ця робота…

— Гарного дня.

І вони просто кладуть слухавку. 

Бляха, в мене виривається ще кілька дуже «культурних» слів, які точно не підходять до мого сьогоднішнього образу «ідеальної кандидатки». Я поправляю свою прилиплу до тіла спідницю, зітхаю і дивлюся на будівлю поруч. Спортивний клуб де працює мій старший брат — це місце де зараз мені просто терміново потрібно йому понити.

Та вже за кілька хвилин я буквально влітаю в спортзал, знаходжу Ріка і, не гальмуючи, підбігаю до нього, наскільки це можливо зі зламаними підборами.

— Братику, ти мені дуже потрібен.

Він розвертається… і просто завмирає, дивлячись на мене. Ну так, картина, м’яко кажучи, шикарна. Одяг прилип до тіла, взуття — яке не схоже на те, що я взагалі ношу, бо ці туфлі я взяла у подружки виключно для співбесіди і вона мене вб'є. Зараз  все виглядає як знущання, з мене тече буквально все, включаючи косметику.

Я навіть не впевнена, що в мене ще залишилося обличчя під цим всім.

— Мел… — він кліпає. — З тобою все нормально?

— Так, — кажу максимально серйозно. — Просто вирішила скупатися в калюжі і зайти до тебе в гості.

Він не витримує і починає сміятися.

— Тобі рушник дати?

— Ні, відро одразу давай, — фиркаю я. — Я туди буду це все вичавлювати.

Він хитає головою, але все одно йде і тягне мені рушники.

— Що сталося?

— Нічого особливого, — бурчу я, витираючи обличчя. — Просто якийсь дебіл на мотоциклі вирішив, що я маю отримати грязьові вани, і облив мене з голови до ніг. Я хочу йому проколоти шини, у тебе є викрутка?

— Мел…

— Ні, серйозно. Мені вона потрібна прямо зараз. Я піду і знайду його. Він точно десь тут по сусідству.

— Давай поки що без викрутки, — сміється він. — В чому проблема?

Я завмираю на секунду і от тепер вже не смішно.

— Ні в чому, — кажу спочатку тихо, а потім різко додаю: — Ти ж знаєш, сьогодні був останній день, коли я мала влаштуватися на роботу.

— І?

— І нічого, у мене немає роботи, бо виявляється, на співбесіди не ходять мокрі курки. Точніше, їх там ніхто не чекає.

Я стискаю рушник в руках сильніше, ніж треба.

— Якщо я завтра зранку не принесу папери до універу, що в мене є літня практика, ти ж розумієш, що буде? — дивлюся на нього. — Ніякої стипендії, а значить я не можу собі дозволити останній курс.

Я зітхаю і вже більш спокійно додаю:

— Тож так... Я вже готова мити підлогу, взагалі без проблем.

Він усміхається.

— Ну, ця вакансія в нас уже зайнята.

Я піднімаю брову.

— Серйозно?

— Ага, — киває він. — Підлогу в нас миє Кір.

Я вже відкриваю рот, щоб щось відповісти, як позаду чую нахабний і дуже знайомий голос людини, яку я не бачила сто років.

— І що це за симпатична дупця у нас тут, та ще й вся мокра?

Я різко розвертаюся і просто завмираю.

Кіріан Кросс, особистою персоною. Красивий, спортивний, весь в татуюваннях, та блін, якщо б я зараз не була така мокра… ну, ви зрозуміли.

Кір, той самий золотий хлопчик. Колись я реально мріяла про нього, і в мене трусилися колінки кожного разу, коли він просто проходив повз мене. Найкращий друг мого старшого брата, мрія всіх дівчат… і моя особиста теж. Але ми не бачилися багато років і я вже точно не та маленька дівчинка.

В моменті я опускаю очі і бачу в його руках шолом з тим самим візерунком, як у мотоцикліста, який сьогодні зруйнував не тільки мій день, а й, здається, весь мій наступний рік.