Розділ 10 Між молотом і ковадлом

Ніч уже ставала напруженою. Усі кочівники були сонні, на нервах і хотіли, щоб усе це нарешті скінчилося. Вони стискали зброю, наче оберіг, і чекали найгіршого.

– Що? Ще вороги? І хто це? – Аліта вже бігла до іншого боку стіни. – Решта – слідкуйте за діями машин! Якщо вони почнуть атаку, повідомте мені, і захищайте табір!

Група кочівників разом з Алітою побігла вперед. Вони ще здалеку помітили світло, спрямоване на стіни. Виглянувши, Аліта зрозуміла, що це був транспорт — вони тримали дистанцію подалі від турелей.

Хтось вийшов із машини. Світло фар не дозволяло роздивитися обличчя, лише за силуетом можна було здогадатися, що це чоловік. Він тримав у руках мегафон, підніс його до рота, і його голос пронісся по всьому табору:

– Аліто! Сонечко моє, йди-но сюди, у мене є розмова, – він опустив мегафон, чекаючи на реакцію.

Кочівники почали переглядатися і перешіптуватися між собою. Аліта, щойно почула цей голос, розлютилася і міцно зціпила зуби.

– Алан... – прошепотіла вона. – Дайте мені мегафон, зараз я з ним поговорю, – вона простягнула руку, чекаючи, поки їй передадуть пристрій.

Кочівник із мегафоном піднявся на стіну і передав його Аліті. Отримавши його, вона різким рухом піднесла апарат до рота й погрозливим тоном заговорила:

– Тебе сюди не кликали!
– Ти відгукнулася, чудово, – пробурмотів Алан і знову підніс свій мегафон до рота. – У мене є пропозиція...
– Мені не потрібна твоя допомога! – перебила вона.

Алан роздратовано пирхнув:
– Спочатку послухай. Я знаю твоє становище: з того боку кібер-агенти, а з цього – ми. І ти говориш так, ніби тобі вистачить сил упоратися. У чому я сильно сумніваюся.

Аліта почала нервувати. Вона стисла вільну руку в кулак і хотіла щось вигукнути, але різко зупинилася. Алан це помітив:

– Значить, я правий. Але на щастя для тебе, у мене є пропозиція, яка може допомогти тобі вийти з цієї скрути. Проте будуть умови.

Аліта хотіла запротестувати, але подивилася на Алана та його піратів.

«Що робити? Їх більше, ще й Атлас зі своїми машинами підтискає з іншого боку. Можливо, умови пропозиції не такі вже й погані?»

– Гаразд, я слухаю.
– Мудро. Ти зі своїми людьми стаєш піратами, як це й мало бути від самого початку, а я обіцяю, що кібер-агенти будуть розгромлені.
– Що?! Ти забагато просиш! Ти знову будеш нав'язувати свій план про штурм Атласа? Це самогубство! Я не збираюся помирати через твої тупі образи на Олівера.
– Цього разу все по-іншому, і це не звучить як неможлива, тупа ідея.
– Що ж змінилося? Цікаво послухати.

Алан роздратовано протер обличчя рукою від цього сарказму:
– У мене є креслення Атласа, ресурси, зброя... Лише потрібних людей бракує. І ти можеш допомогти в цьому.
– Я рада за тебе, що ти робиш такі успіхи у цій справі. Але ти ж розумієш, скільки сил для цього потрібно? І далеко не факт, що все вийде. Тому я не згодна.

Алан різко дістав із нагрудної кобури дивний пістолет, розкрутив барабан і вистрілив. Три снаряди полетіли S-подібною траєкторією: один улучив у турель, два – в стіну. При зіткненні вони вибухнули, бризнувши киплячою Огмою-Р. Стіна й турель моментально почали роз'їдатися нею. Алан повернув зброю назад у кобуру і став спостерігати за реакцією. Кочівники й Аліта напружилися — такої зброї вони ще не бачили.

– Точно впевнена, що впораєшся? Чи, може, передумала і хочеш віддати табір силою? Помре безліч людей.

Аліта впала в ступор. Вона подивилася на інших кочівників, очікуючи допомоги, але ті самі дивилися на неї, чекаючи на її рішення.

«Я не можу так просто погодитися. Стати піратами? Та він знущається! Я не хочу знову йти під його крило, яке приносить лише трупи побратимів. Але в іншому разі він нападе, і жертв буде не менше...»

Поки Аліта розмірковувала, Алан знову заговорив, повертаючи її до реальності:
– Аліто, чому так довго? Час не на твоєму боці. Повір, це вигідна пропозиція.
– Просто я знаю тебе. І де гарантія, що ця твоя ідея не призведе до непотрібних жертв?
– Саме тому ти мене зрадила і зі своїми людьми покинула піратів?
– Так, бо ти сам інколи не думаєш, що говориш! Ти навіть про Атлас нічого не знаєш, твоїх знань не вистачить для штурму.
– З того часу минуло багато днів, і тепер я знаю.
– Звідки? Ти думаєш, я в це повірю?
– Бо є дехто, хто сам прибув з Атласа, і він мені все розповів.
– І як я можу в таке повірити?

Алан повернувся до своїх людей, коротко переговорив із ними, а потім попрямував назад. Аліта з недовірою спостерігала за ним, але думка про те, що Алан може мати рацію, вже боролася всередині неї.

Алан ішов разом із Вектором, який ледве тримався за нього:
– Ти хотіла доказів? Ось він!
– Кого ти приніс? – Аліта аж ступила крок назад від шоку, коли краще розгледіла кібер-агента.

– Це ж Вектор...

Вектор почав падати на землю, але Алан встиг його підхопити:
– Хлопці, заберіть його, він ледве тримається.

Пірати повели Вектора. Алан подивився їм услід, а потім знову звернувся до Аліти:
– То що, Аліто, передумала?

Аліта мовчала, не знаючи, що відповісти.

– Та скільки ще тобі потрібно доказів, щоб ти погодилася?! – закричав Алан.

Усі кочівники навколо злегка затремтіли від його крику.

– Я хочу штурмувати Атлас не тільки з особистих причин, а й тому, що Холодна Земля з'їсть нас живцем! Ми програємо їй рано чи пізно, а Атлас – це спосіб уникнути жахливого кінця.

Усі кочівники вичікувально дивилися на Аліту, яка опустила погляд у підлогу, а її руки тремтіли.

– Я хочу вижити, і ти з кочівниками теж цього хочеш. Повір, тут немає іншого варіанту. Ти мудра, і я знаю, що ти не прагнеш жертв, але зніми рожеві окуляри – без жертв не обійтися! Бездіяльність – це теж дія.

Аліта досі мовчала. Позаду неї кочівники вже почали тихо підбадьорювати її, киваючи на знак згоди. Аліта озирнулася на них.

«Вони всі вірять у мене. Я ж лідер, я повинна знайти рішення, яке збереже нас не як піратів, а як наших, вільних людей. Так... Алану потрібні люди, значить, він теж хоче уникнути зайвих втрат. Цим я і скористаюся».