Розділ 8 Зона 4 насувається

Надворі йшов сніг... Сніжинки повільно спускалися з неба, осипаючи табір, немов борошно — тісто.

Високі металеві стіни, зведені з уламків старої будівлі, надійно захищали табір. По периметру чергували снайпери на сторожових вежах, а підступи охороняли автоматичні турелі. На тлі безперервно гули генератори, їхній шум змішувався з брязкотом інструментів та людськими розмовами. Біля стін завмерла порожня техніка, чекаючи кращих часів.

Віктор сидів у ангарі за столом і лагодив старий генератор. Весь у мастилі та мокрий від снігу, він майстерно вправлявся з інструментами, немов ті були продовженням його рук. Поруч на столі стояла портативна станція StarLight.

Для Віктора час за цією працею спливав повільніше. Гвинтик за гвинтиком, зварювання, зміна інструмента — і нарешті робота добігла кінця.

– За моїми даними, ви змогли залатати баки для Огма Р. – повідомив StarLight.

Віктор промовчав, закручуючи труби генератора, а потім і сам корпус. З тильного боку долоні він стер піт із чола.

– Я вже втомився... – Він важко опустився в крісло поруч.

Чоловік дістав рацію і почав налаштовувати лінію. Тим часом знадвору почувся гул моторів — прибула техніка розвідників. Вони йшли колоною і спускалися у підвал праворуч від ангара. Втомлені, засипані снігом, люди вперто продовжували виконувати свою роботу.

Коли лінію було налаштовано, Віктор заговорив:

– Хлопці, я генератор уже полагодив, можете забирати.

– Добре. Зараз заправимо решту баків у генераторах і відразу йдемо до тебе, – пролунало у відповідь, і зв'язок обірвався.

– Може, вам би чогось поїсти? – запропонував StarLight.

– Ні, я ту несмачну синтетику їсти не буду.

– Я вас розумію, але вона містить усі потрібні організму мікроелементи.

– Та її неможливо їсти.

– Цим голодом ви лише нашкодите собі.

Віктор проігнорував зауваження і вийшов на вулицю. Сніг повільно опускався на його червону, пошарпану й забруднену куртку. З кишені чоловік дістав сигарету.

– Майстре Вікторе...

– Заткнись, StarLight! – різко перебив його Віктор.

Він запалив сигарету, глибоко затягнувся і випустив плавний струмінь диму.

– Де ж ти зараз, Векторе? – тихо промовив він у порожнечу.

Віктор підняв погляд на вічно похмуре небо, в якому час від часу пробігали електричні іскри. Сірі хмари щільно вкривали планету, ховаючи за собою сонце, і сипали снігом.

З підвалу вийшли кілька кочівників. Один із них зупинився поруч:

– Вікторе, тобі потрібно йти на збори.

– Щодо чого?

– Не став зайвих питань. Повір, це важливо, тому йди, – кочівник рушив далі.

Віктор кинув сигарету на землю і розчавив її черевиком. Сховавши станцію StarLight до сумки, він спустився у підвал.

Довгі коридори були залиті яскравим білим світлом. На постах стояла охорона — озброєні кочівники, які тихо переговорювалися між собою. Дорогою Віктор пройшов повз невелику теплицю зі штучним освітленням і обігрівачами; рослини всередині виглядали кволими та слабкими.

Подолавши кілька поворотів, він потрапив до кімнати переговорів. У центрі стояв великий металевий стіл із кріслами, а на стіну був спрямований об'єктив проектора. Частина кочівників уже зайняла свої місця. Біля проектора метушилася Аліта, завершуючи налаштування.

Слідом за Віктором до кімнати спустилася решта кочівників, навіть не обтрусивши сніг з одягу та взуття. Віктор мовчки став у кутку, спостерігаючи.

– Всі зібралися? – запитала Аліта.

– Ніби всі – відгукнувся охоронець на вході.

– Отже, у нас позаплановий збір. Розвідники повідомили важливу новину, і вона не з приємних.

Аліта взяла зі столу кліпборд із паперами, швидко пробіглася очима по тексту і підняла голову.

– Найперше, що хочу зазначити — це проблема, яка насувається. До цього моменту вона не здавалася такою серйозною. Я кажу про розширення Зони 4.

Вона ввімкнула проектор, і на стіні з'явилася імпровізована карта. На ній було зображено їхній табір неподалік старого міста, позначеного як Зона 2 (зона ресурсів). Трохи далі червоним кольором виднілося інше місто — Зона 4. Між табором і зараженою зоною тягнулася стрілка з надписом: «30 км».

– Недавно розвідники доповіли, що невелика група заражених іде прямо на наш запах, – продовжила Аліта.

– Що, вони всі тридцять кілометрів пройшли? – здивовано вигукнув один із кочівників.

Аліта міцніше притиснула до себе кліпборд. На її обличчі читалося хвилювання.

– На жаль, для заражених відстань нічого не означає. Вони готові йти сотні кілометрів, якщо це дасть їм можливість когось заразити.

– Ми багато ходимо біля Зони 2, а вона не так далеко від зараженої. Можливо, вони потроху йшли нашими слідами, аж поки не наблизилися до табору. Це лише припущення, – озвався один із розвідників.

– Ну і що з того? Хочеш сказати, що нам більше не треба ходити шукати ресурси?

– Я такого не казав.

– А я думаю трохи інакше, – втрутився Віктор. – Може, заражені в цьому плані схожі на Редмунів, які мігрують у пошуках людей?

– Але заражені – не Редмуни...

– Досить! – різко обірвала суперечку Аліта.

– Факт залишається фактом: вони наближаються, і ми навряд чи на це вплинемо.

– Та хіба ці заражені — велика проблема? У нас є турелі, – зневажливо сказав хтось із натовпу.

– Є багато нюансів. Найбільш очевидний — турелі самі собі снаряди не принесуть.  А по-друге, смерть будь-якого зараженого — це ще той клопіт. Вони що за життя виділяють спори, що після смерті. Єдиний спосіб це зупинити — спалити їхні тіла.

— Крім того, не факт, що все закінчиться лише зараженими, — похмуро додав розвідник.

– І що ви пропонуєте, генерале Аліто?

Аліта несвідомо прикрила рот кліпбордом, але відчувши на собі десятки поглядів, миттю взяла себе в руки. Вона злегка покашляла в кулак, щоб повернути впевненість.