Розділ 7 Невиліковний вирок

Темрява... це все, що я побачив спочатку. Я спробував поворушити руками, але вони були міцно сковані кайданами. Спробував встати, але й ноги були прикуті до крісла. Я не зміг його зрушити – ймовірно, воно було приварене. Я намагався знову і знову вирватися із цих металевих оков, але єдине, що мені вдавалося – це відтворювати звуки тертя металу та гулкого стуку. Я припинив спроби, зрозумівши, що нічого не зміниться. Можливо, ніяких кайданів немає... може, це і був я?

Може, варто спинитися? Може, я щось робив не так? Чи дійсно мені тут місце... Я не можу знайти логічних відповідей, скільки б не аналізував.

Раптом наді мною увімкнули світло. Сяйво лампочки прогнало темряву. Тепер я чітко бачив, що перебуваю у бетонній коробці, з якої штукатурка осипалася зі стелі, немов ось-ось обвалиться і поховає мене. На мене інколи падала пилюка; стіни цієї «кімнати» явно бачили кращі часи.

Я оглянув себе. Мій корпус був полагоджений. Місця пошкоджень, грубо зварені, виглядали як шви після операції. Вони мали різний контраст, що чітко виділяло їх на фоні первинного корпусу. Хоча це була не найкраща робота, але ліпше, ніж нічого. У куті висіла камера; її червона миготлива лампочка навіювала відчуття чиєїсь присутності. Хоча тут був лише я, чужі погляди навіть не ховалися.

Переді мною були великі важкі металеві двері. За ними чулися приглушені кроки.

Невже я їм дійсно для чогось потрібен? Чому вони взяли мене і, тим більше, поремонтували? Що їм від мене треба? Чому я отримую дедалі більше запитань, але не знаходжу відповідей?

Двері повільно відчинилися. Звук тертя металу об бетон змушував мої системи інтенсивніше обробляти інформацію. Двері розходилися в боки, і в зазорі з'явився силует людини. Згодом я зрозумів, що це лідер піратів. Цього разу його обличчя не ховав шарф. Було видно шрами, які разом із зморшками утворювали дивні вузли на шкірі. Його карі очі були холодними. Він був без броні, у коричневій брудній куртці, припалій снігом. На грудях у нього була кобура з тією самою дивною зброєю – три дула та барабани; її сині неонові лінії розсіювали біле світло кімнати. З-під одягу, в районі шиї, виднілися короткі темно-червоні жилки. Вони пульсували, немов живили його чимось.

– Вирішив мене прикінчити? – запитав Вектор, продовжуючи дивитися у бік дверей.

– Я прийшов тебе провідати. Тобі подобається новий дім? – сказав Алан, дивлячись на нього і не опускаючи голови.

– Як це можна назвати домом?

– Це місце, де ти будеш у безпеці. Тут безпечніше, ніж зовні, – Алан узяв крісло, що стояло позаду Вектора, поставив перед ним і сів задом наперед, спершись на спинку.

Він сів навпаки? Хто взагалі сидітиме обличчям до спинки, ще й склавши на неї руки? Просто дивиться на мене... Ймовірно, чогось чекає.

Алан швидко дістав пістолет із кобури й спрямував його мені в чоло. Три дула утворювали трикутник, а світло-сині лінії зброї яскраво світилися в напівтемряві. Але погляд Алана не змінився — він не зводив з мене очей, і в них читалася рішучість. Принаймні, до такого висновку дійшов мій аналіз.

– Зараз я хочу тобі дещо поставити... запитання... але... – Алан повільно опускав дуло, поки не націлив його в центр корпусу. – Стріляти в голову – не факт, що це тебе вб'є. Твоє ядро не в голові, а в корпусі. Ми це помітили, коли лагодили тебе.

– Це вас так дивує?

– У інших кібер-агентів ядро в голові. Тебе явно не дурень збирав, Векторе... – Алан на секунду замислився. – Ти не тільки поведінкою відрізняєшся, а й будовою. Ти не перестаєш мене дивувати. Поки в інших агентах видно дроти та модулі, на тобі не скупилися. – Він провів пальцем по моєму корпусу. – Увесь у гладкому чорному металі. Принаймні, був таким. Наша робота дала про себе знати: тепер на боках товсті червоні лінії зварювання. Ти одразу виділяєшся. Більшість із них – білі роботи з рідкісними чорними елементами. Ти так не думаєш?

Він розмахує пістолетом, поки говорить, але не відводить його від мого корпусу. Що це за жести? Я проігнорував його запитання.

– Але я тут заради іншого. Хочу зрозуміти, чи обдумав ти моє питання?

– Яке? Ти їх багато ставив.

– Давай нагадаю: «Що робить життя безцінним?» – Він розкрутив барабан на зброї, і вона різко клацнула. Запобіжник знятий...

Що робить життя безцінним? Я не роздумував над цим... Але мовчати не можна.

– Життя безцінне тому, що воно дається лише раз. І все, чого ми навчилися за цей час, ми повинні залишити тим, хто прийде після нас.

– Це те саме, що ти казав минулого разу, тільки іншими словами. – Алан легко постукав кулаком по голові Вектора. – Думай краще... – Він натиснув кнопку на зброї, і та видала цифровий писк.

– Це єдине, заради чого ти прийшов?

– Що, вже виганяєш мене? – Алан перестав цілитися, він сперся підборіддям на руки, складені на спинці крісла. – Скажи, як там на Атласі?

– Зараз? Не знаю.

– Гаразд, спробуймо інакше. Хто є керівником Атласу?

– Олівер!

Почувши це ім'я, Алан сильніше стиснув свою зброю.

– Олівер, значить...

– Щось не так?

– Тебе це не стосується. Як ти опинився тут, на Холодній землі? Твій шатл розгромили, а ти єдиний, хто вижив?

– Ні, за ініціативи Олівера я застряг тут.

– Не тільки ти... – Алан повільно опустив голову, але раптом різко підняв погляд на мене. – Скажи, Атлас має слабкі місця в безпеці?

– Ні. DIGI спостерігає за всім. Якщо вона помітить бодай щось підозріле, одразу підніме тривогу і заблокує двері. До того ж Атлас – це величезний крейсер, який через безліч коридорів нагадує лабіринт. DIGI допоможе охороні орієнтуватися, а вороги будуть розгублені.

– Думаєш, це має зупинити мене від штурму Атласу?

– Ти хочеш штурмувати Атлас? Мої розрахунки кажуть, що це неможливо. Ви просто не дійдете до Олівера. DIGI не дозволить, до того ж ви не знаєте дороги.