Глава 11. Маша

***

Я, звісно, бідова. Але із цим чоловіком я почувалася взагалі якось дурепою!

От постійно поруч із ним щось «відмочую». Вже якоюсь дурнуватою звичкою стало. Як то кажуть, як повелося, так і пішло далі.

Он знову ледве не гепнулась на підлогу, наче я якась незграба.

Але ж я не така!!! Так, зі мною постійно щось трапляється. До того я вже звикла. Як і ті, хто поруч зі мною.

Але ж не так часто! В мене навіть промайнула думка, що саме із цим чоловіком поруч моя неспокійна карма починає бешкетувати ще більше. От хтозна чому там?

Ми зібрали по офісу тих «покинутих цуценять» та викликали таксі-бус.

Боже, як я раділа, що вони вгамувалися. Такого дурдому я в житті своєму не бачила. Звідки ми із біг-босом тільки їх не витягали, як тільки не заспокоювали і де тільки не складали наче дрова. Жах просто!

Коли залишок того дурному, ми із ним впихнули у викликаний бус, бо у звічайне таксі такий табун не впіхнути, я зітхнула із полегшенням.

Так хотілося, щоб цей шалений день нарешті скінчився.

Поглядала на біг-боса, який похмуро слідкував за дорогою та зрідка давав водію вказівки. І відчувала шалене почуття провини перед ним.

Так, звісно я нічого не знала і знати не могла. Навіть на думку того спасти не могло, що мені отак, жартома, підсунуть якусь гидоту. Але чомусь відчувала себе винною.

Хоча, треба надати належне біг-босу – жодного нарікання чи звинувачення на мою адресу.

Ну добре, плюс йому в карму за це і обіцяю собі по-менше посилати прокльонів на його адресу.

– Маша? – здивовано здійняв брову біг-бос, висмикуючи мене з моїх трохи мстивих чи вже ні думок.

Руку подав, допоміг вийти, «цуценят» наших напівпритомних сам почав тягати з машини в будинок.

Маша-Маша, схоже ти дуже помилилася. Нормальний чоловік. От воно йому треба? Залишив би всіх на фірмі чи зі мною. То ж мої проблеми, які я сама собі влаштувала.

Але ж ні… Похмуро, із суворим обличчям, але без жодного нарікання на мою адресу він вирішував те, що фактично влаштувала я.

Маша, стоп! Так і закохатися можна. Хто ж встоїть проти сильного, мовчазного чоловіка, який вирішує проблеми жінки?

Я навіть погляд відвела, бо… Бо ще мені в житті оцієї халепи не вистачало.

Закохатися в чоловіка, який на тебе дивиться як на суцільну халепу і осередок проблем… Ну так, ще розбитого серця мені не вистачала для повноти картини безладу мого життя.

– Відпочивай… – прилетіло мені «контрольним у голову» від боса. Очами вказав на диван на першому поверсі. – Я все зроблю сам.

Тихо, серце… Тихо… Не шаленій! Не на часі! Не можна!

То все ілюзія, то під впливом моменту і обставин. Просто втомилася. Просто захотілося побути слабкою дівчинкою. Завтра тверезо погляну на біг-боса і побачу того цинічного чоловіка, якого облаяла ще в перший день знайомства.

Біг-бос згрузив всіх наших «безхатьків» в гостьовій кімнаті поруч. Дівчат на дивани порозкладав. А чоловіків на підлозі влаштував.

Важко приземлився на диван поруч зі мною. І шумно зітхнув.

А я от геть забула як дихати, втупившись поглядом в його аристократичний профіль. І чесно намагалася згадати, чи не їла або пила щось з рук того жартівника. Бо не може мене просто так зараз накривати! Що це таке зі мною діється.

Не відкриваючи очі, біг-бос тихо проговорив:

– Я тут почергую із ними. А ти вкладайся спати. Можеш в моїй спальні. Перші двері направо. Чиста білизна в шафі поруч із ліжком.

Я судомно ковтнула. Ні, стоп… Я маю триматися на краю безодні під назвою «закоханність». Стояти! ТУДИ – не можна!

Набравши кисню в легені, пригадала як то – говорити:

– Ви втомилися. – майже прошепотіла. – Давайте краще я тут посплю. А ви – відпочивайте.

Біг-бос трохи повернувши голову до мене, відкрив лише одне око і зиркнув на мене.

– Ти серйозно думаєш, що я залишу тебе тут одну і буду спокійно собі дрихнути нагорі?

Чомусь в його інтерпретації це дійсно прозвучало жахливо.

– Ні… Я не це мала на увазі. Ви не так зрозуміли.

– І ти знову мені «викаєш». – здалося, що він трохи посміхнувся. – Не при цих обставинах і не коли ми не в офісі.

– Я не залишу вас тут одного. Тоді я теж ночую тут.

Мені здалося, що біг-бос глибоко зітхнув і дуже повільно видихнув. Так роблять коли… Коли скінчається терпіння.

– Маша… Варіантів лише два. Або ти своїми ніжками дістанешся до ліжка нагорі. Або… – він зробив паузу, а я зсунула похмуро брови, чекаючи на те «або». – Я тебе закину на плече, віднесу туди і замкну в кімнаті. – хотіла здійнятися на диби через таку «пропозицію», але він несподівано додав. – Я надто втомлений, щоб знову сперечатися.

Не хотіла. Дуже… Але здалася. Що я могла заперечити проти такого?