Глава 9. Маша

***

Бос, той що перший, (дідько, як же його там зовуть?), подивився на мене таким поглядом, що я аж голову втягнула в плечі. А другий, той що більш свіженький – просто дивився на все і ржав. От він мені більше до вподоби. Хоч поглядом мене не вбиває.

– Маша! – гримнув над моєю головою перший. – Що тут відбувається?

Я навіть трохи подалі відсунулася, бо аж жаром від нього дмухало. Хіба що пар з вух не валив. От нема чого очима в мені дірку пропалювати! І на щастя – не Горгона, не скам’янію.

– Я звідки знаю! Я до того не причетна.

Він тільки розкрив рота, коли повз нього на стільці верхи пронеслася наша секретар. Задравши спідницю, засвітивши спокусливі ноги у панчохах і з радісним вереском «Юху!».

– Ой! Сексі-бос! – промуркотіла Аня і грудями вперед подалася. Так хутко, що ґудзик на блузці не витримав і з тріском відлетів… босу точнісінько в живіт. Добре, що не трохи нижче. Там йому і так вже добряче дісталося… Від мене.

Аня злізла зі стільця і, вихляючи стегнами, підпливла до нього.

– Ви такий гарнюня! – облизала вона губи. – Так би і з’їла вас. – красномовно клацнула вона зубами, імітуючи якийсь «пекельний кусь». – А хочете я не з’їм, а зроблю вам дещо приємніше. Наприклад…

– Стоп! – бос гримнув тепер на неї. – Візьміть себе в руки.

Тим часом я, об’єктивно оцінивши, що Аня кинулася «грудьми на амбразуру», ой, тобто забрала всю увагу шефа на себе, почала потрохи відповзати.

Рятівні двері були далеченько, але ж варто спробувати. Бо хто його там знає, того боса. Може він дійсно вурдалака якась і ще загризе мене. Боже, треба повидаляти всі ті книжки з читалки телефону. Бо геть мені мізки вже задурили.

– Стояти на місці! – прилетіло в спину тепер вже точно мені.

Із невимовним відчаєм в душі, важко зітхнувши, я не відриваючи дупку від стільця, так і розвернулася до шефа.

– По хвилинах… Що ти робила сьогодні? Де і коли? І чому ти тут хіба що не єдина в адекваті?

– Я не знаю… – чомусь пискнула я. Не витримувала я його погляду. От як з першого дня він мені не сподобався…

– Марія! – рявкнув ще голосніше, так що я аж підскочила на стільці.

От же галасливий злюка-бобер! Пригадаю я цей «допит» тобі. Вже навмисно щось зроблю. Он послаблюючи ліки в каву додам, щоб з горшика не злізав.

– Друже, ну чого ти так лякає бідолашну дівчину. – просяяв теплою посмішкою «свіженький» бос і підсів до мене. – Маша – чудова, чуйна і добра. Все нам зараз сама розповість. Так, Машу?

От хоч до рани прикладай цього, другого. Але чим більше він говорив, тим більше… не подобався мені? Може я латентна мазохістка і полюбляю коли на мене гарчать та рявкають, а ще ремені, кляпи і кнути? Тьфу ти! Знов мене кудись не туди понесло.

– Ой, цукерочка. – посмішка «свіженького» чомусь мені здалася зміїною. Я навіть втупилася в його губи і майже чекала побачити там роздвоєний язик.

– Пригощайтесь. – ледь чутно прошепотіла і перевела погляд на першого.

А той… Очі примружив. Зиркав то на мене, то на свого дружбана. І тепер вже поглядом вбивав нас обох.

– Ну! – спонукав він мене наче я йому якась циркова конячка. – Розповідай. Ти єдина хто в цьому приміщенні не з’їхав з глузду.

Він важко зітхнув і прослідкував поглядом за переплигуючими зі столу на стіл… вже і дівчатами, і хлопцями. Схоже, що ті себе уявили зайками, лапки на грудях кумедно склали, зуби передні повип’ячували і реально плигали зі столу на стіл.

От звідки я знаю, що із ними??? Може то на них хвилі якісь електромагнітні подіяли, а мене якраз не було тут під час того «теракту»? Може то конкуренти?

Але на, як виявилося висловлені в голос припущення, мені лише головою похитали.

Зітхнула важно. Не відчепиться же цей бос, як його там…

– Та нічого такого сьогодні не було. Зранку до клієнтів поїхала. По дорозі, он, вашого друга трошки на планету впустила.

Поглянула на другого боса, який, нахаба така, все ж таки захом’ячив мою цукерку.

– Повернулася до офісу і сіла далі працювати.

– Маша, – незадоволено похитав головою бос, – це не в деталях, як я просив.

– Та в яких деталях! – вибухнула я, але тут же осіклася.

Волати на боса – така собі ідея. Десь там, на черговому епізоді, в нього все ж таки може скінчитися терплячка і він мене звільнить.

– Ну не розповідати же вам, як я каву у клієнтів пила? Чи як я трохи не впустила вазон із квітами на ноги їх секретаря? Чи як мене цукерками пригостили? Ну що за нісенітниці!

– Стоп! Якими цукерками і хто пригостив? А головне – де ті цукерки?

Тут мені стало якось трохи не по собі. Що йому до тих… цукерок.

– Ваня дав. – чомусь мій голос прозвучав дуже жалісно.

Шеф красномовно вигнув брову «Який Ваня?»