Глава 7. Маша

***

От сьогодні зранку я вже знала, що то не мій день. Якось одразу на душі неспокійно було. І це ще до ранкового спілкування із шефом, знайомства мого носа із його грудьми.

Може то просто місяць в дупі Козерога якось не так зручно встав. Чи то я так співчувала тому небесному тілу за його не досить… приємне місцезнаходження. Але через те саме місце сьогодні все йшло і в мене.

Спілкування із клієнтами хоч пройшло відносно нормально. Нікого не побила, нічого не впустила там в них на підлогу. Вазон, який я зачепила, навіть встигла впіймати на льоту до завдання ним як фізичних, так і моральних збитків. Лише трохи перелякала тим секретаря клієнтської фірми на чиї білесенькі туфельки той вазон летів. Новенька. Не досвідчена. Ще не знає, що краще мене по колу обходити. Он її колеги там вже то добре знали і в радіусі кількох метрів не з’являлися.

Але не дивлячись на вдалу рятівну операцію, в офіс я поверталася не зовсім в гарному настрої.

А тут ще й знову якійсь кіпіш. Дівчата по кутках шушукаються. Очі палають, щоки горять. Наче їм тут самосвал із неодруженими чоловіками обіцяли перевернути.

От що вже тут сталося доки мене не було якихось кілька годин?

– Маша, ти наче з місяця впала. – пирхнула Яна, моя колега за сусіднім столом. – Зранку вже весь офіс гуде, що в нас ще один шеф з’явився. Та ще й такий же красунчик як перший. – замріяно зітхнувши, вона красномовно очі догори закотила. – Цікаво, чи одружений він?

Якесь недобре передчуття завошкалося в мене в районі сонячного сплетіння. Чи то може просто шлунок так важко перетравлює той сумнівний пиріжок, що я з’їла по дорозі в офіс?

– От як ти поїхала зранку, так він тут і з’явився.

Ну все… Приплили!

– Такий високий, чорнявий, у синьому пальті? – спитала із шалено тьохкаючим серцем.

Скажи «Ні!». Ну будь-ласка! Скажи що він блондин і був в шубі якогось мексіканського єнота! Чи в якомусь пуховику з шерсті аляскінських маламутів. Та в чому завгодно, але тільки не в тому самому синьому пальті, яким я нещодавно протирала асфальт попід вікнами нашого офісу!

– Так-так. Саме він. А ти що, вже встигла із ним познайомитися?

Сумно зітхнувши, я підперла підборіддя долонею, відчуваючи яким шаленим темпом в душі розростається відчай. Напевно в минулому житті я наступила на улюблену, болючу мозолю, якомусь відьмаку, що карма мене ще й в цій реінкарнації наздоганяє.

«Та так, місцями знайомі. Встигла вже побувати в позі «владна Вершниця зверху», вивчити деякі його анатомічні подробиці і трошки відлупцювати.»

Так хотілося видати оте «в ефір». Але пожаліла психіку колеги. Їм всім і так молоко із заспокійливим треба видавати за щастя працювати зі мною в одному замкнутому просторі.

Мда, Маша, ти б’єш всі можливі рекорди!

Відлупцювати одразу ДВОХ нових босів… Цікаво, яка відсоток та строк «виживання» після такої диверсії в офісних «джунглях»?

Єдине чому я пораділа, так це тому, що не встигла хоч цього новенького-свіженького познайомити із своїм широким словниковим запасом нецензурних виразів.

Щасливчику. Не до нього просто було. Бо з вікна на мене витріщився той в адресу кого ті вирази я геть не економила.

Я ще дуже-дуже сильно сподівалася, що зранечку протопталася все ж таки по геть іншому чолов’ягові. Ну не пощастило якомусь бідосі із сусідніх компаній сьогодні перетнутися зі мною маршрутами.

Але усі мої сподівання і відчайдушні надії пішли димом до неба, коли з директорського кабінету вирулили двоє.

Красунчики… Побиті мною особисто.

Маша-Маша… Починай вже писати листа Діду Морозу, обіцяй бути слухняною дівчинкою, людей не лупити, на землю не роняти, аби тільки дав тобі нову роботу…

Ти диви! Весело їм! Тим босам… Ідуть собі перевальцем, голосно регочуть. Красиві, заможні, щасливі. І з роботою між іншим.

А тут поруч бідна Маша сидить і сумує. Подумки вже речі складає. Вдруге, до речі, за останній час.

Бо один біг-бос якось на тормозах спустив і те побиття, і матюки на його адресу, і образи його чоловічої «честі та гідності». А чи спустить другий?

Знову важко та сумно зітхнула і перевела погляд на тих веселунів.

Але краще б не переводила!

Зиркнули так на мене. Обидва. Синхронно.

Ну і чого, питається, витріщилися? Ще й посміхнулися загадково і одночасно. Може то якийсь побічний ефекти від побиття Машою? Трохи навіть лячною ота їх синхронність.

Та ще й дивляться так, що мені захотілося злитися із навколишнім середовищем та стати невидимою. Ні, це не я, то лише моя голограма. А мене тут давно нема.

От і нема чого так дивитися! На мені візерунків нема, роги не виросли, полум’ям не дмухаю. Хоча, якщо мене довести до певного стану, то може спробувати плюнути отрутою. Може й прицільно в око попаду.