Глава 5. Маша

***

Мій шеф із не дуже щасливою кармою – виявився хлопчиком розумним та слухняним. Принаймні взяв до уваги всі поради на кшталт «обходь Машу за кілометр і буде тобі щастя» і не наближався до мене більше ніж на відстань витягнутої руки.

Ну хіба, що в його біг-босівському кабінеті це завдання трохи ускладнювалося.  

Я як завжди включили моторчик в одному місці та «розправивши вітрила» на всіх парах помчала до нього за підписом договорі.

Чому неслася наче шалений болід без гальм?

Та тому що через годину в мене мала статися зустріч із потенційними клієнтами, а як виявилося, договори підписані нашим босом у дівчат-менеджерів раптово закінчилися.

До речі, щодо дівчат!

Це я потім зметикувала, що вони мені у босівський кабінет всі як одна проводжали якимось ну дуже дивними поглядами і з явно прикушеними зубами посмішками.

Ну от хіба не бісові душі? Спланували ж все!

Не здивуюся, якщо вони ще й всім офісом якісь там ставки роблять.

Звісно, я влетіла до шефа на підвищеній швидкості.

Ні, я вихована дівчинка. Попередньо постукала. Один раз. І одразу ж ввалилася в кабінет наче я спецназівка на завданні, а шеф – злочинець міжнародного рівня, який от-то стрибне у вікно. А те що там дев’ять поверхів вниз, то такі вже дрібниці.

Ну вибачайте! Не було в мене часу на етичні розшаркування. Зустріч із клієнтами ж!

Але спритний бос мабуть вже почав звикати до надприродного явища  в своїй компанії під назвою «буревій Маша».

Я тільки і встигла помітити, як він, наче зайка сіренький встиг відстребнути від дверей.

Отже цього разу керівна і головна «тушка» нашої компанії залишилася неушкодженою.

«Напевно ж з минулого разу ще синці не зійшли…» – знову ожила в моїй голові трохи пришелепкувата мати Тереза.

От яке їй діло, до здоров’я тільця біг-боса?

Не вбила десь по ходу, і добре. Але ж ні…

Я навіть заткнути собі рота не встигла, як вже спитала:

– А як себе почувається… – і тільки ось тут до мене дійшло про стан здоров’я ЧОГО САМЕ я зібралася поцікавитися.

На щастя вчасно замовкнути встигла. Але на жаль очі не проконтролювала. Вони так красномовно все ж таки вказали на ушкоджену… «ділянку» керівного тіла, яка так невдало минулого разу зустрілася із моїм ліктем.  

Ну а що? Я дівчинка добра. Якщо ненароком поб’ю когось, потім завжди цікавлюся здоров’ям.

Я ж не навмисно і не зі зла! Просто в мене карма така – трохи м’яти людей, які не встигли вийти із зони ураження «буревія Маша».

У нашого сонцесяйного боса судячи з усього почала нарешті спрацьовувати стресостійкість і інстинкт самозбереження.

Бо він лише хмикнув собі під ніс, трохи посміхнувся і головою так чудернацьки хитнув.

А потім сперся на свій стіл підтягнутими кхм… «тилами» (угу, ступінь їх підтягнутості я вже теж встигла оцінити) так, що мої очі мимоволі залипли на тій саме… ушкодженій ділянці.

– Хочете особисто впевнитися, що все добре працює?

Я навіть не одразу зрозуміла, що саме в мене тільки-но спитали. А шеф ще так красномовно пояс на штанях поправив.

Здійняла очі і… як зрозуміла!

– Ні, я просто дуже добра. – пробубоніла собі під ніс, відчуваючи як запалали щоки. – Вирішила просто пожаліти.

– Пожаліти запропонованими раніше вами способами?

А? Що? Що я там йому пропонувала? Подути, погладити, поцілувати? Ой, мамочки! Ну все… Тепер в мене ще й вуха запалали так, що зараз волосся спалахнуть і станеться в нашому офісе ще одне рідкісне явище – самозапалювання людини.

– Договори! – вчепилася я за рятівну думку.

– Що? – нарешті мені вдалося збити посмішку з шефовового обличчя і змінити її на вже звичне, шоковане витріщання очей.

От! Тепер порядок. А то ти диви, посміхається він казна чому.

– Ось! Тримайте.

Я вже збиралася ляпання чогось на груди шефа зробити постійною звичкою. Раніше заморозка була, тепер от договори. Ну досить же зручний, а головне швидкий спосіб доставки.

І навіть крок до нього зробила. Але перечепилася носом туфель за стілець і так епічно… сама себе доставила на груди шефа.

На щастя, він вже добре знав із ким має справу. Отже дуже вчасно підхопився на ноги.

Бо ще мить і моє коліно… опинилося б там, де минулого разу на всій своїй болідній швидкості лікоть припаркувався. І от доводь потім, що я жодним чином не вчиняю замах на шефовського «молодшого друга».

Ляпнулася і завмерла наче миша під віником. Бо носом я ще й ткнулася саме туди, куди мали прилетіти договори – в досить міцні груди.

Нічогенькі такі. Тверді, міцні, широкі, теплі. Аж захотілося промацати, щоб впевнитися чи дійсно там такі м’язи.