Глава 4. Маша

***

Голосне іржання, сміхом ті неадекватні звуки, що видавали мої співгрупники назвати вже було неможливо – знову перервало мою розповідь.

– Боже, бідний твій бос. Ото пощастило йому отримати тебе у свої підлеглі. – відверто, хоча по-доброму насміхалися друзі.

Ну вони дійсно знали про що казали. Стільки років поруч навчалися.

– Це ще питання, хто кого отримав… – незадоволено пробурмотіла я собі під ніс. – Так що? Далі розповідати? Чи вам вже досі і я нарешті можу спокуситися на щось смачненьке. – я красномовно обвела поглядом стіл.

Проте дружне «Так!», що прокотилося рестораном, змусивши нервово смикнутися інших відвідувачів, знову позбавило мене можливості спокійно поїсти.

«От їй-богу більше нас сюди не пустять!» – промайнуло в голові і я знову поринула у спогади.

Моя розумна мама завжди казала, що в мене не руки, а наче лопасті від того млина. Хто не сховався – я не винна. І нема чого жалітися, що дісталося.

А тато навпаки наполягав, що у дівчини хоча б руки мають бути сильними. Дітей же потім в них носити якось треба.

І що в результаті вийшло з цього батьківського напуття? Я ж слухняна донька. От і отримали… Правда скоріше не вони. Один, в якого точно щось не так із кармою було. Або його янгол-охоронець десь загуляв. Бо щось йому не пощастило знову опинитися надто близько біля мене.

Так от, одного разу різко відкриваючи дверцята якоїсь нижньої шафки із документами, я відчутно так влетіла ліктем у щось, що не мало там, на шляху просування мого швидкого ліктя, знаходитися.

І чийсь різкий зойк із матами крізь зуби, звісно не такими трьоповерховими як мої,  підтвердив мої припущення – когось я таки дуже вдало лупанула.

Наступне, що я побачила, було перекошене обличчя мого новоспеченого шефа.

Так, він мене якимось дивом не звільнив мене. Напевно інстинкт самозбереження в нього зовсім відбитий. Чи може він мазохіст якийсь? Все більше схилялася до цієї думки.

– Ой, товаришу біг-бос? – на «ім’я-по-батькові» до шефа я чомусь взагалі не могла звернутися. – А що ж оце ви так близько терлися біля мене? Хіба можна так притулятися до співробітниць? Чи то ви так необережно офісом пересувалися? Так вам вже мали розповісти, що від Маші, тобто від мене, якщо хочете цілими зберегти свої кінцівки та голову, варто триматися якомога далі. Особливо, – я красномовно подивилася на надто чутливу чоловічу область, – особливо уважно треба берегти ТАКІ кінцівки.

Шеф почервонів, витріщив очі, і мужньо зчеплював зуби, щоб напевно знову не матюкнутися.

– Та я вже оцінила вашу витримку. – знову не втримала я язик за зубами. Ну хтось же мав говорити, доки шеф з себе зображав рибу-фугу, так-так, оту саму, що надувається таким кумедним кругляшком. – Можете лаятися. – зітхнула я і спробувала зобразити покірність. Мовляв, «давай, розповідай все що на думці, якщо тобі не жалко ніжних вушок Маші».

Проте шеф лише очами мене посилав і «в..», і «на…». А рота не розкривав.

Ти диви який гарний спосіб змусити чоловіка замовкнути! Та ще й так надовго. Зробила собі в голові примітку на майбутнє.

– Боляче, так? – несподівано в мені прокинулася мати Тереза​.

Захотілося бідолашного шефа пожаліти. І його, і «молодшого брата». Тому взагалі дісталося ні за що, ні про що. Він же мене не ображав, не засмучував, жив собі тихо, мене не домагався, з «комірки» не висовувався, навіть на існування своє не натякав.  

Стоп! Може варто на нього образитися? Чи то я не красива і спокуслива? Чого це він мене так ігнорить?

А, ладно. Потім якось ображусь. Після того як забудеться, що одна недобра дівчина взяла і «побила» його зненацька.

Тим більше, що мої думки вже сайгакнули зовсім у іншому напрямку. Треба ж було якось пожаліти, заспокоїти. Їх обох. Біль зняти і чи що…

До речі, про зняття болі! Не довго думаючи і за покликом промайнувшої в голові ідеї, я пірнула холодильник, що був поруч. У морозильній камері нарила якийсь древній пакет із заморозкою.

Ну, сподіваюся, господар цього «добра» на мене не образиться за не зовсім цільове використання продукту.

Я ж рятую одну з головних цінностей нашого офіса! Тьфу, боса.

І ані трохи не сумніваючись в адекватності своїх дій ляпнула я тим крижаним пакетом прямісінько на постраждалого «молодшого брата» свого боса.

Шеф від такої несподіванки, а може від нового акту побиття його, тепер вже із застосування підручних засобів, аж шарахнувся назад.

– Марія! Що ти робиш?! – гаркнув він десь в мене над головою.

О, ти диви! Допомагає! Принаймні дар мови до шефа повернуся. А те, що допомогло не в тому місці де мало б – то вже так не суттєве.

Далеко від мене шеф втекти не зміг. Позаду теж шафа стояла. Але від льодяного пакету все ж таки відбився. Захистив, так  би мовити, молодшенького…

– Ну як це що? – ані трохи не зрозуміла я його незадоволення. Ти диви невдячний який! – Я ж намагаюся вам допомогти? Чого ви волаєте? Кажуть, холод допомагає зняти біль. Я інших способів не знаю. Ну, хіба що ще подути, погладити та поцілувати.