Глава 3. Маша

***

Мені так яскраво пригадався той день.

І от чого я тоді не послухалася своєї інтуїції, яка верещала в голові не слабіше за пожежну сирену? Треба було додому їхати. Але ж ні! Я вперто пішла до офісу.

Подумала, ну що такого? Заховаюся на робочому місці тихим мишеням і відсиджуся спокійно до кінця дня. Чесно-чесно. Нікуди виходити не буду. Хіба що до туалету попід стіночкою прокрадуся. І похапцем назад. Носа з місця робочого не покажу. Хіба що в туалет, попід стіночкою, щоб не помітили. І в жодні дебати колег влізати не буду. І буду удавати, що то не я на робочому місці сиджу. А моя проекція чи примара. От хоч би той кумедний Каспер. От нема мене і все. Приходьте завтра!

А там вже тільки і залишиться вчасно і терміново евакуюватися «на вихід» рівно о шостій нуль-нуль. І все.

План був ідеальним. І майже реальним. От тільки не всі фактори несподіванки я могла врахувати. І це я зрозуміла, як тільки перетнула поріг офісу.

Всі чогось метушилися, бігали навкруги. Що це таке трапилося із нашим офісом, який щоранку був наче сонне царство, де усюди широко позіхали, повільно перетікали з кабінету до кабінету, поповнюючи «енергетичні баки» традиційним офісним «паливом» – кавою.

Яке там повільно? Мене кілька разів хіба що з ніг не збили. Дякую, що вже лише людською масою, а не отим сталевим одороблом, яке ввалилося в моє неспокійне життя нещодавно.

– Та що таке? – вдало розставивши руки врешті-решт спіймала я Інну, нашого секретаря. – Що ви наче показилися всі? Яка шалена бджола вас покусала?

Інна вилупила на мене свої яскраві очі.

– Та ти що, Маша? З Місяця впала? Ти що всі чутки проґавила?

Я лише головою похитала, намагаючись зрозуміти, дійсно, на якому це «Місяці» я була, якщо всі в курсі чогось, а я – ні.

– До нас же їде новий шеф. Отой якого ніхто не бачив і який купив нашу фірму. Швиденько біжи в зал для нарад. Там збори.

– Не попивши кави? Ні, я не готова хоч якось сприймати поважних, гладких дядь з товстими гаманцями.

– Яка кава, Маша! Бігом! «Розвідка» донесла, що він вже в будівлі. За п’ять хвилин буде тут. А всі хто, на відміну від тебе, вчасно приїхали на роботу, вже прочитали лист про обов’язкову явку співробітників до нарадчої зали. Хочеш ризикнути і одразу впасти в немилість нового шефу?

Ні, ну я звісно не дуже слухняна дівчинка. Святий Миколай мені подаруночків не приносить. Сама собі їх купую. Але й отак одразу впадати в око новому власнику компанії, я теж не камікадзе.

Важко зітхнувши поплелася до нарадчої. Мені навіть місце Олег, колега, з яким я товаришувала, зайняв.

– От чого баламутити людей за кілька днів до Нового Року? – бурчала я собі під ніс. – Те нове начальство вирішило похизуватися? Надибало собі нову компанію і хоче побавитися нею, наче іграшкою новою?

Колеги поруч зареготали. Ранкова Маша-буркотун завжди їх тішила. Я ще заколисувала себе у своєму не надто гарному настрої, коли всі навколо чогось стихли. От одразу.

Підняла очі і…

Шок! Реальний шок від того на кого я зараз дивилася.

Ой, а чого всі, абсолютно всі витріщилися на мене? Я що, як завжди, в голос, видала свою природню стресову реакцію? Судячи з того, що очі в колег були вдвічі більше ніж завжди, я досить не тихо видала довгу нецензурну фразу з багатьма красномовними епітетами.

Ну а що? Хіба можна мене отак, вдруге за день, шокувати?

Хіба можна те робити одній й тій самі людині?

Я навіть закрила тоді очі та трусонула головою, молячись всім богам, щоб мені то примарилося. Але, ні. На жаль.

Той тип, що нещодавно ледве не зробив з мене аплікацію на асфальті, зараз теж втупився в мене красномовним поглядом.

І поважний який. В костюмі, «руки в штани», ноги на широті плечей. Хазяїн. Тьфу на нього. Добре, що хоч це я подумала про себе, а не сказала у голос.

Моя інтуїція зовсім засумувала, бо зробила все що могла, щоб врятувати мене. Але… Не вдалося.

Отже, приземлившись на стілець, так, мене навіть з зали не вигнали за мій шикарний мат, я вже подумки перебирала всі справи і що треба доробити швиденько до моменту звільнення.

Я навіть не слухала того нового шефа. А навіщо? В мене і так пам’ять на імена погана. Та й вже ж ні до чого. Все. «Гасить світло, пакуйте валізи». Чи навпаки.

Що я там йому наговорила нещодавно? Ким назвала? Козел – то наче саме безневинне було. А які я там діагнози його розумовій діяльності поставила? Та ще й щодо фізичних параметрів окремих частин тіла, дуже улюблених чоловіками, висловилася.

Я вже й подумки рукою махнула. Навіть на двері поглянула, розмірковуючи чи можна тихесенько пробратися до виходу. Ні. Колеги забарикадували всі шляхи для відступу «з поля бою».

Жаль. Бо вже ж треба варіанти роботи шукати, і квартиру подешевше. А я тут час казна на що витрачаю.

Несподівано всі піднялися з місць. Я так занурилася у свою журбу, що проґавила кінець наради. А от це я даремно. Треба ж встигнути змішатися із натовпом і втекти з нарадчої.