Глава 2. Маша

***

– О, Машуня приїхала! – пожвавішала одразу моя компанія, як тільки я підійшла ближче до нашого столика. – І ти дивись, ще й не сама остання.

– Та звісно не остання. – фиркнула Таня, вона завжди все про всіх знала і не дуже «фільтрувала» що казати. – Деякі чинуші серед нас стали надто поважними, щоб з’являтися до нас, простих смертних, вчасно.

– Ну ти і язва, Танюха. – гиготнув Ігор. – Давай я краще тобі чогось для веселощів наллю, щоб ти більш доброю була. А то до кінця зустрічі всіх тут покусаєш.

– Та дуже мені оце треба, кусати вас. – Фиркнула Таня, але бокал посунула ближче до Ігоря. Мовляв, давай вже наливай, а то лише ляси точиш.

Я ледве подих встигла перевести, і зайняти вільне місце, коли з усіх боків посипалися питання.

– Маша, а ти чому одна?

– А чоловіка де загубила? Ми ж так чекали подивитися на це восьме диво світу!

– Та невже втік? Та від тебе ж не сховатися! – додала знову своїх п’ять копійок Таня.

– Напевно, ховає Маша своє диво дивне від нас. Бо ще більше налякаємо. Компанія ж в нас… м’яко кажучи, пришелепкувата. – голосно розсміявся наш жартівник Женька, якому тільки привід дай.

– От не цікавився б ти чужими чоловіками, може ми трохи за адекватних зійшли б. – злегка «вкусила» я його.

Дівчата поруч захіхікали, а Женька спробував досить манірно відмахнутися від мене, одразу переймаючи образ не зовсім натурала.

На такі жарти у нас ніхто не ображався. А колись, хлопці, жартуючи і дуркуючи, доводили нас до сліз від сміху, зображаючи палке кохання один з одним, ревнощі і сварки. Але чомусь робили це так, наче пародіювали нас, дівчат.

Я ледве встигала відповідати на питання. Ми так всі скучили один за одним, що не могли наговоритися. Стільки новин, подій за рік трапилося.

Дехто з нас бачився і частіше, бо продовжував близько товаришувати. Але ж не всі навіть мешкали тут, в Києві. А кілька хлопців вже із сім’ями навіть за кордон поїхали і там досить успішно влаштувалися.

Ну хоч комусь з нас диплом з міжнародних відносин в житті знадобився. А то в нас це те ж було приводом для жартів – майже у всіх диплом залишився красивим папірцем під скло і в рамочку. Хто ким тільки не працював. Але міжнародників з нас не вийшло. Може то і на краще. Дипломатія має нам ще подякувати, що ми не пішли все там догори дриґом перевертати.

Всі поступово збиралися. Прибігали рум’яні з морозу, в снігу і з яскраво палаючими від радості очима. І я вже зараз, в середині грудня, відчувала, що свято наближаються. Моє найулюбленіше свято!

Наша компанія гуділа наче шалений вулик на все це затишне кафе. І періодично лякала відвідувачів спалахом гучного сміху. Ну хай вже вибачають. Тихими ми ніколи не були. А як збиралися разом, то взагалі таке щось постійно вчиняли, що нас навіть бандою в універі називали.

– Так, Машуня! Ми тебе дуже давно не бачили. І не чули твоїх кумедних, а головне життєвих байок. – потягнувся оновити мій бокал Ігор, хоча я й досі сік пила. – Давай зізнавайся. Скількох поважних жіночок на посадах вже довела до нервового зриву, скільки чоловіків через тебе тепер заїкаються і як це ще наш Дніпро з берегів через тебе не вийшов?

Всі мої одногрупники, як один подивилися на мене. Наче діти, що чекали на захоплюючу, а головне місцями лякаючу казочку.

Я важко зітхнула. На жаль, то було цілком виправдане очікування. Бо я і раніше була саме тією з компанії, із ким постійно і частіше за все щось кумедне та абсурдне траплялося.

Цей рік теж виключенням не став.

– Ну добре, – посміхнулася я багатообіцяюче. – Розповім вам, діточки мої, казочку, як ваша Маша доводила до сказу свого боса.

Друзі оживилися, розсілися по своїм місцям і хіба що долоні в передчутті нетерпляче не потерли.

– Той день в мене якось одразу не задався. Йдучи на роботу я якось надто глибоко замислилася. Це якраз було десь рік тому, але вже після нашої такої зустрічі. І от напередодні Нового року, десь за кілька днів до нього, я намагалася розгребти всю ту купу роботи та побутових турбот, що навалилися на мене.

Я красномовно зобразила всю ту купу в себе на голові.

– Отже, йду собі на роботу, думками десь в іншому вимірі. І тут… Вереск гальм висмикнув мене з думок. З переляку моє серце чкурнуло кудись у п’яти. Повертаю голову вліво, а на мене вилупився «танк». Ну ви знаєте, як я ті кляті джипи люблю і називаю. Так от, стоїть це одоробло перед самим моїм носом. І добре, що вже стояло. Бо шанси стати аплікацією на асфальті під його колесами були дуже великими.

Обвівши поглядом друзів, я трохи посміхнулася. От точно, наче малі діти казочку слухають. Знали б вони чим вона закінчиться…

– Я втупилася поглядом в його капот і точно пам’ятаю, що лише тоді змогла зробити подих, який перехопило від переляку. Підіймаю очі вище і бачу, що на мене витріщився водій. Черговий бовдур, який купив величезну машину, а «їздити – не купив». І от цей бовдур, поглядом мене майже вбивав. Звісно, подумала я тоді, черговий бичара чи чоловік з великими комплексами та самозакоханістю вищою за хмарочос. Я тільки очима кліпнула, а він вже вибрався зі свого «танку». І на морді обличчя неоновою стрічкою біжить зовсім не привітання мене із наступаючим новим роком. Ну ви мене знаєте в моменти, коли я шокована або налякана.