Глава 1. Маша

***

В моєму житті як завжди все було шкереберть і галопом, але пропустити цю зустріч я не могла.

«Явка обов’язкова. Без варіантів. До тих хто прогуляв – припремося всім натовпом»

Такий PS містився в повідомленні-запрошенні, що прилетіло мені на телефон. І я навіть здогадуюсь, що то за жартівник його всім розіслав.

От як тут було відмовитися і не явитися на ту зустріч з однокурсниками?

Так, дуже втомилася під кінець цього шаленого року. Купа роботи, як і у всіх в грудні місяці.

Ну як це так, щоб в нашій країні саме в останній місяць року люди не намагалися закінчити всі ті справи та проекти, до яких руки не доходили весь рік?

Традиційний передноворічний аврал, то вже наче обов’язкова ознака прийдешніх новорічних свят.

Як та сама ялинка і олів’є.

І бігаємо всі ми наче скажені і вжалені в дупку цуцики.

А якщо бачимо, що хтось не бігає разом із нами, то швидесенько навантажуємо і його завданнями. Нема чого ото відокремлюватися від соціуму!

Ні-ні, я не скаржуся. Сама така сама.

Але цього року мій персональний аврал давався мені дещо важко. Та самоорганізувався він через одну дуже суттєву причину. Але про це згодом.

Сьогодні вся моя увага належала друзям, тим з ким ми відсиділи «від дзвоника до дзвоника» кілька років універівського навчання.

На цю знакову, майже сакральну зустріч я мала приїхати ОБОВ’ЯЗКОВО вдвох із «свіженько-впійманим чоловіком, який не встиг втекти». Так моя краща подружка охрестила мого коханого.

І ця обов’язковість була вписана окремим пунктом в повідомленні особисто мені. От всім дуже потрібно стало подивитися на «того камікадзе із міцними нервами та запасом у дев’ять життів, який наважився одружитися із нашою Машою?».

Це цитата. Теж з того самого повідомлення.

От, пройдисвіти хитрющі! І як тільки дізналися? Ми ж лише кілька тижнів як одружилися.

Нічого-нічого, я проведу прискіпливе опитування, дізнання і всі інші «слідчі дії», але власника надто допитливих вух, а головне – непосидючого і довгого язика обов’язково знайду.

Проте цікавості мої колишніх однокурсників сьогодні світило повне «обломінго». Несподіване і термінове відрядження поцупило в мене на кілька днів мого ведмежа.

Посміхнулася сама собі. Він кожного разу, як я його так називаю, незадоволено бурчить на мене. Мовляв, чому я, якщо вже порівнюю його зі звіром, що і так виглядає досить дивно, не обрала когось менш незграбного?

Зануда він? Ще й яка. Але ж кохана і вже така рідна зануда.

Ну, а як я його могла називати, якщо я – Маша, а він – Міша. На роботі, звісно, він поважний Михайло Олександрович. Але ж тільки не для мене.

До того ж я як раз саме та пустотлива Маша, яка постійно щось таке накоїть бідове, а Міші це розгрібати, вирішувати і нейтралізувати наслідки.

Подряпати одразу кілька машин на парковці, коли я намагалася з неї виїхати? Затопити сусідів на три поверхи вниз і солодко і міцно спати доки вони ледь двері не винесли в нашу квартиру? Затіяти майже революцію в нашому кооперативі, бо його голова щось там з фінансами крутить? Легко! Питання десяти хвилин.

А Міша кожного разу лише здіймає очі догори. Напевно на щось там знов скаржиться своєму янголу-охоронцю, який вже захекався його охороняти від мене, зітхає красномовно і все виправляє.

Сплачує ремонт чужих автівок, купує окремий дім, де сусіди на безпечній відстані від мене, а затопити я можу хіба що кротів у ґрунті. І кожного разу забороняє мені нагадувати знову і знову, що його життя було б спокійніше і врівноваженіше, якби з першого дня нашої зустрічі оминав мене десятою дорогою.

Був же шанс! І не один. Не скористався, бідося…

Але тепер йому нудно не буває ніколи. З таким-то генератором різноманітних сюрпризів під боком…

Таксі нарешті дісталося за потрібною адресою. А то я вже надумала, що ніколи по тим кучугурам не доїду до нашого кафе. Чи взагалі з’явлюся останньою і вся увага буде прикута до мене. І тоді питань на кшталт «Де ти вже загубила свого відчайдуха-чоловіка?» – жодним чином я б не уникнула.

Але, о диво! За нашим столом ще була купа вільних місць. І це означало, що право жартувати і чіплятись до тих, хто запізнився автоматично отримувала і я.

Несподівано на мене наринула ностальжі і я затрималася на порозі. Озирнулася і посміхнулася.

Час йшов, кафе трохи трансформувалося під актуальні забаганки моди. Але ж залишалося на місці і продовжувало працювати! Хіба-то не диво? Таке ж незламне та міцне духом, як моє ведмежа.

Для всіх нас це було особливе місце.

Коли ще були студентами, частенько забігали сюди після пар. А іноді і з пар втікали, відчуваючи себе крутезними господарями свого життя.

Перші поцілунки, перші зізнання у коханні, перші сварки. Це кафе стало свідком і найвідданішим глядачем драматичного багатосерійного серіалу «Буремне життя студентів», який би легко склав конкуренцію тим же мексиканським  мильним операм.