Level 1

Зимова вулиця зустрічала мене рипучим снігом під ногами та прозорим, крижаним повітрям. Мороз хапав за щоки, змушуючи їх швидко червоніти, як і в ті моменти, коли нам ніяково. Ліхтарі ще світили, хоча сонце вже починало підійматися, відблискуючи на білосніжному покриві. Сніг на дахах і деревах іскрився. Будинки уздовж дороги, як я нещодавно у ковдру, куталися у тихий зимовий ранок.

Дорога до школи зазвичай займала близько тридцяти хвилин, але взимку могла розтягнутися й до години. Наперекір законам фізики, вона довшала — через неможливість пройти повз замерзлі калюжі, що манили до себе. Вони вкривалися тонким, крихким шаром льоду, не досить міцним для ковзання, але ідеальним для тестування каблуком чобота. Головне, щоб калюжа не виявилася занадто глибокою, інакше ризикуєш повернутися додому з мокрими ногами.

Дорогою до школи в мене було дві важливі справи. Перша — це роздражнити сніжками пса, що був прив’язаний на ланцюг біля одного з будинків. Сніжка, чітке попадання, і ось він уже гарчить і підстрибує, намагаючись дістати мене, але ланцюг тягне бідолаху назад. Друга — це повторення вірша, якого я вчив цілий вечір. Навіть поклав підручник під подушку, сподіваючись, що так він краще запам’ятається:

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди.

Ця дорога була частиною нашого дитинства. Вона не просто вела до школи, а кожного ранку дарувала нову порцію маленьких пригод і відкриттів, які тепер залишилися в теплих спогадах.

Проте цього ранку на шляху до храму знань була відкрита інша святиня — комп’ютерний клуб. Об’єднавши квартири на першому поверсі однієї з багатоповерхівок, там уздовж стін розмістили кільканадцять компів із великими ламповими моніторами та кульковими мишками. На одного гравця припадав один комп та три глядачі, які не мали грошей, щоб грати, але їхній досвід спостереження зробив з них справжніх сенсеїв тої чи іншої гри. Зараз такі люди називають себе коучами.

— Дай один бой сіграть, — яка ж святиня без жебраків.

На вершині ієрархії будь-якого комп’ютерного клубу того часу був адмін, з яким усі намагалися мати добрі стосунки, адже хто, як не він, може дати дограти рівень до кінця, коли оплачений час уже вийшов. Хвилинами, годинами, днями й тижнями ми прогулювали уроки, рубаючись в контру (Counter Strike 1.6) — відстрілюючи корешів по сєтці зі слона та пєкаля в протистоянні терористам та спецназу.

— Ґоу на ножах, — вигукував той, що найбільш увійшов в азарт.

Нескінченна кількість раундів на відомих картах de_nuke, de_train, cs_italy та інших, де, на ходу змінюючи зброю, виносили противника з-за рогу і самі ловили хедшоти. Ігри мали власний сленг, відомий кожному геймеру, як і читкоди. ASPIRINE, SEAWAYS, PANZER. Вам знайомі всі ці слова? Що може бути прекраснішим, аніж влаштувати погром на шість зірок за допомогою танка!

Half-Life, GTA, NFS Underground, Казаки, Warcraft III — якщо згадувати всі ігри тієї епохи, перелік буде задовгим. Та найкращою грою було дивитися, як якогось піздюка виволікає з клубу мати, у якої він вкрав гроші на гру. Я не крав гроші у батьків, бо, як мінімум, не було що красти. Тож, коли адмін почав виганяти неплатоспроможних, я опинився серед тих, кому довелося продовжити свій тернистий шлях до школи й врешті спізнитися на перший урок.

ПРОДОВЖЕННЯ КНИГИ ЗНАЙДЕТЕ В ДРУКОВАНОМУ ВИДАННІ