Піп…піп…пііііп…

Ранок, наповнений затишком. Тепле ліжко. За вікном кружляє сніг. Світло ліхтаря ледве просочується крізь не до кінця затулені штори, освітлюючи кімнату м’яким помаранчевим відблиском. У такі зимові ранки здається, що час зупинився.

— Вставай, а то запізнишся в школу, — турботливий мамин голос над вухом не залишав Морфею, богу сновидінь, жодних шансів.

— Мам, ще п’ять хвилиночок, і встаю, — мляво відповідаю та щільніше загортаюсь у ковдру. Ніби в кокон.

— Сонько… П’ять хвилин вже давно минули, — мама, усміхаючись, продовжує мене будити. — Ну, хіба що винайдеш машину часу…

До новорічних канікул залишились лічені дні. Ще трохи — і новорічні свята! Їхній відлік розпочався ще ввечері перед днем Святого Миколая, коли я чимдуж намагався заснути, щоб зранку знайти під подушкою бажані подарунки. Повертаючись з одного на інший бік, збивав пір’яне начиння, як Кличко боксерську грушу, перегортав ковдру з однієї на іншу сторону, щоб була свіжою, а все не засиналося. Максимально вірняковим варіантом було лягти впритул до холодної стіни, на якій висів червоний килим з візерунками. Так я і вчинив. Водив по ньому пальцями, утворюючи лабіринти, які з легкістю проходив. А в нагороду отримував персонажів, з якими вигадував історію, яка потім снилася цілу ніч. Така собі килимова терапія. Під ранок через сон зачув кумедне шарудіння целофановим пакетом та батьківську ходу навшпиньках — його видавало скрипіння підлоги.

— Тсссс. Тихо! — шепоче батько до мами, а я, примружений, ледве стримую посмішку.

Аж ось подарунок під подушкою. Але видати, що ти прокинувся, в жодному разі не можна. Тихцем засовуєш руку і щупаєш. Мандарини — є! Житомирські шкарпетки теплі — теж є! І солодкий подарунок, який ти ще тиждень тому знайшов на антресолі та, діставши пару шоколадних цукерок, запечатав назад, — теж є. Все на місці, тож можна з радістю підриватися з ліжка зі словами:

— До мене прийшов Миколай!

— Що, правда? І що ж він тобі приніс? — батьки враз стають професійними акторами, — так щиро дивуються та цікавляться.

Це було декілька днів тому, а сьогодні — переддень новорічних шкільних канікул. В голові рояться думки, як уже завтра не треба буде поспішати до школи, як можна буде поспати довше і як почнеться низка святкових днів з іграми у дворі, переглядом фільмів, походами до друзів. Але сьогодні — останній марш-кидок.

Я повільно підвівся з ліжка та, позіхаючи, потягнувся, розкинувши руки так, ніби вже розпочав ранкову зарядку. Ноги торкнулися холодної підлоги, і я, ще зі злиплими від сну очима, попрямував до ванної.

Її двері привітали мене знайомим скрипом, а в дзеркалі відобразилася розкуйовджена хлопчача голова із напівзаплющеними очима. Я відкрутив кран, і водопровідна система будинку видала загублену симфонію Моцарта — спочатку легке гудіння, яке поступово переросло у скрип, а потім у характерне булькання, ніби труби намагалися прокинутися разом зі мною. Струмінь води, що нарешті вирвався назовні, був спершу трохи іржавим, але, прокашлявшись, очистився до м’якого блакитного кольору озер Нової Зеландії.

Хіба можна втриматися від спокуси заблокувати потік води пальцем? Натискаєш, спостерігаєш, як краплі хаотично розбризкуються, а потім раптом відпускаєш — і вода виривається з крана з подвійним напором.

— Мам, нагрій воду, щоб зуби почистити.

Відсутність теплої води в крані не дивує, скоріше навпаки — її наявність можна було б порівняти з другим пришестям. Її або взагалі не було, або подавалася по годинах чи вихідних днях. Гадаю, багатьом знайома велика каструля води, що грілася на газовій плиті, і тазик, в якому милася вся сім’я.

Бували дні, коли ми всією родиною їздили до баби з дідом, що проживали в хрущовці, де була газова колонка. Там можна було досхочу польопатися в теплій ванні, напінивши в ній шампунь «Кря-Кря», а вийшовши почути від діда фразу «с лехким паром».

— Іди снідати, — лагідний мамин голос стає диктаторським, коли справа стосується їжі.

На столі в білій з жовтим обідком тарілці стоїть пюрешечка, біля неї примостилися дві підсмажені котлети та салат з тертого буряка, заправлений олією та часником.

— Смачного, — мама подає мені срібну виделку, ту саму, якою я завжди любив їсти і яка була єдиною срібною серед усіх столових приборів.

— Дякую, мамо, — відповідаю я, відчуваючи тепло її турботи.

Поки я наминаю свій пайок під ранкову мелодію кухонного радіо-брехунця, що працює від нині майже невідомої людству радіорозетки, мама намазує окраєць хліба маргарином «Рама» та кладе на неї одну котлету.

Піп…піп…пііііп… У столицi сьома година ранку. В ефірі радіо «Промінь»…
 

Не знайшовши поліетиленовий пакетик-маєчку, мама відриває половину газети, в яку за традиціями Стародавнього Єгипту замотує мій обід, як і робила мама маленького Рамзеса.

— То візьмеш в школу, — каже, поклавши на край столу папірусний згорток. — Купиш до нього чаю, — поклала на стіл двадцять копійок.
— А булочку? Дай пʼятдесят копійок! — пробую виторгувати я.
 

Взявши червоний гаманець, вона дістає дві монети по 25 копійок та передає з рук в руки.

— Сєрий! Сєрий! — лунає з морозної вулиці, з прочиненої кватирки.

Я, підірвавшись з-за столу, визираю.

— Ми вже йдемо! Доганяй!

— Добре, — відповідаю і сідаю доїдати свій сніданок.