Передмова

Дружина називає мене «мій мужчинчик». А двоє моїх малолітніх дітей щиро вважають мене «старпером», хоча, здається, ще вчора я сам називав так своїх батьків. 35-річний вік та еміграція стали для мене покликом до переоцінки життєвого сценарію. Так минуле стало не просто фоном, а об’єктом дослідження для цієї книги.

Хоча… Слово «книга» — це дуже голосно написано. Я не письменник. І це не низька самооцінка чи скромність. Це самоідентифікація, щоб не знецінювати творчість справжніх письменників, а особливо їх поціновувачів. Я — жива людина, з гумором, самоіронією та глибокою здатністю до рефлексії. А ще: «…емоційний, із розвиненою уявою, схильний до філософських роздумів та аналітики. Він бачить сенси та до м, де інші проходять повз, і вміє відчувати життя у дрібницях. Природжений лідер — не за посадою, а за енергією. Він живе з любовʼю до світу та людей, навіть коли ті не надто лагідні. У ньому живе дитина, яка досі вірить у дива, і дорослий, який вміє шукати в них сенс» (мама).

Я народився в Рівному. Багатоквартирний будинок, в якому я жив зі своєю сім’єю, мало чим відрізнявся від інших будинків нашого спального району: кожна тріщина на стіні була порталом у дитячі фантазії, а кожна розмова у дворі — маленькою драмою.

Мої записки — це не сюжетний роман із зав’язкою, кульмінацією, розв’язкою та великою дугою поміж ними. Це суміш особистих історій, поколіннєвих спогадів та культурного коду великого перехідного періоду, де важить не «що сталося далі», а як воно відчувалося — тоді й тепер. Саме тому текст місцями може здаватися «нерівним» або «слабшати»: мозаїчна форма навмисне зберігає природний ритм пам’яті. Так, ми виросли. Але та «дитина» досі живе у нас. І часом дуже хоче, щоб її почули. «Не ліхіє дев’яності» — це книга для тих, хто прагне не лише почитати оповідки, а зустріти в них себе.