9. Дев'ять

Станіслав

Я гортаю документи й не знаю, що думати. Двадцять хвилин тому їх принесла мені особливо сумлінна менеджерка. Я дав їй завдання поритися в наших паперах і дізнатися, чи ми ніколи раніше не мали справ з Дорошем. І ось переді мною це.

Виходить, що мали ми з ним справи. Одна з батькових фірм-підкладок вісім років тому вже купувала великі об’єми плитки з заводу Дороша. Судячи з дат — за місяць після того, як Павло успадкував завод.

— Чому батько робив це через фірму-підкладку, яку використовував зазвичай для інших цілей? — Я міркую вголос, дивлячись у вікно.

І це не єдине питання, яке не дає мені спокою. Чому Антон не розповів мені про цю співпрацю? Він вишукував все про Павла, але в документах немає ні словечка про угоду між нашими фірмами.

Якщо ж зіставити час угоди і стрімкий злет усміхів заводу Дороша, то виходить цікава картина. Павло отримав великі гроші, щойно опинився на чолі фірми, й одразу наростив виробництво, вийшов на новий рівень.

Це не могло пройти повз увагу Антона. Ніяк не могло.

Я набираю його й одразу ж запитую:

— Антоне, нагадай мені. Ми раніше точно не купували плитку в Дороша? Ти ніде не знаходив про це інформації?

— А чому ти запитуєш? — Його голос звучить насторожено.

— Просто от думаю. Його завод під носом — виробництво за сімдесят кілометрів. І ми ніколи досі його не бачили, а везли плитку бозна-звідки?

— Гм, мабуть, це пов’язано з тим, що завод виробляв дуже маленькі об’єми. А твій батько вже мав перевірену партнерську базу, тому не шукав нових постачальників.

— Ясно, дякую.

Я розриваю дзвінок з паскудним млоїнням у сонячному сплетінні. Людина, якій я довіряв багато років, або бреше мені, або знехтувала своїми обов’язками і не перевірила все як слід.

Хочеться вірити у друге припущення. Бо якщо Антон щось недоговорює… Колись я витягнув його з лайна, виплативши його борг в обмін на допомогу і вірність. Та й усі ці роки, відверто кажучи, не ображав його — більше, ніж він, у компанії заробляю тільки я.

Навіть перевірених людей треба час від часу перевіряти. Раніше я перевіряв зрідка фінансову діяльність Антона і нічого підозрілого не знаходив. Невже мені треба замислитися про повторну перевірку?

У двері мого кабінету тричі стукають. Це Оля, секретарка. Три короткі тук-тук-тук — позначка, що це вона.

— Станіславе, до вас прийшов Павло Дорош, — каже Оля, зазирнувши в кабінет. — Хай заходить?

— Через п’ять хвилин.

— Добре.

Я міг би прийняти його одразу, бо інших нагальних справ не маю. Але ні, хай почекає перед дверима. Просто так, щоб не забував про своє місце. Це він перед своєю дружиною може корчити з себе круту і суперважливу персону, а тут він прийшов на поклін, щоб просто продати трохи свого товару. Відверто кажучи, цілком посереднього товару. Його плитка нормальна, але не більше. Не унікальна, не новаторська. Плитка як плитка.

Доки він там стирчить перед кабінетом, я згадую суботню зустріч з Боженою.

Я не мав би йти у дитячий центр, не мав би. Просто не зміг собі відмовити побачити Маринку в день її дев’ятиріччя. Я лише глянув здалеку на її щасливу усмішку в оточенні друзів і поїхав собі.

А, виходить, Божена зі своєю донькою теж була там. Цікаво, вона пам’ятає, який це день? Цікаво, чи не перетнулася з Маринкою, не мазнула по ній поглядом хоч мимохідь?

— Ти її не впізнала б, — кажу так, ніби Божена тут. — Вона білява. Ти казала, що в дитинстві теж мала світленьке волосся. Більше схожості з тобою я не знайшов.

Мені хотілося б хоча б раз у житті наблизитися до донечки так, щоб власними очима, а не на фото, які іноді роблять мої люди, роздивитися її, зазирнути у вічі, поговорити й почути її голос…

— Можна? — Після короткого стуку в кабінет зазирає Павло.

— Так, заходь. — Я прибираю зі столу документи про закупки в його фірми, ховаю у стіл і підводжуся.

Ми ручкаємося, і Павло сідає на стілець навпроти.

— Як твої справи? — запитує так розслаблено, ніби прийшов потеревенити до давнього друга.

— Справ багато. — Відхиляюся на спинку свого крісла. Я збирався зробити цю зустріч максимально короткою, але передумую. Не можу собі відмовити в задоволенні трохи збити його пиху. — Ось нетерпляче чекаю від Божени дизайн-проєкт. Вона дуже чітко вгадала мої побажання, мені подобається з нею працювати.

Павло усміхається широко, але не щиро.

— Вона якраз сьогодні зранку сідала працювати над твоїм проєктом. Минулого тижня не мала часу, бо готувалася до дня народження нашої Яринки.

— У вашої дочки був день народження?

На моє серце несподівано лягає важкий камінь.

— Так, ми святкували у суботу в дитячому розважальному центрі. Я подарував Яринці скрипку, вона так тішилася. Музика для нашої донечки — це все. А ще змовив професійного фотографа, зранку мені якраз надіслали фото. Зажди, покажу тобі, фото вийшли просто чудовими!

Кумедно, як Павло обожнює хвалитися. Він не донечку хоче показати чи свято, яке організувала його дружина, він хоче, щоб усі знали, який він молодець.

В іншій ситуації я послав би його разом з його фотографіями. Але зараз якась сила тягне мене до смартфона, який Павло мені подає. Я беру в руку його і дивлюся на екран.

Усміхнена Божена з Павлом стоять під кольоровою стіною, а попереду них русява дівчинка з блискучою короною на голові. Дівчинка теж усміхається і тримає в руках торт.

Торт.

Торт зі свічкою у формі цифри дев’ять.

Дев’ять?

Дев’ять.

Перед моїми очима все пливе. Крісло піді мною похитується.

Або ж це мій світ руйнується?

Вільною рукою я хапаюся за підлокітник. Глибоко вдихаю і мотаю головою, змахуючи з очей туман. Тоді фокусую погляд і збільшую пальцями фото. Наближаю торт.

Дев’ять. Все-таки дев’ять. Не привиділося.

Наближаю обличчя дівчинки. Худеньке миленьке обличчя. На ньому усмішка схожа на ту, в яку я колись закохався. Усмішка зовсім як у Божени.