8.3.

— Я тут… Справи. Мав справи.

Він спантеличений не менше за мене. Його смаглява шкіра зараз здається мені зовсім блідою, погляд — неспокійним.

А це ж мені треба хвилюватися. Бо зараз в цьому розважальному центрі наша з ним донечка. Чи чиню я жорстоко, не зізнаючись йому?

Ні, знову ці дурні думки.

Стас не цікавився дочкою всі ці роки, її для нього не існує. Він не заслуговує знати правду.

— А ти чому тут? — запитує.

— Ми тут з Павлом і дочкою. Я… Мені треба йти. Бувай.

Я роблю крок вперед, ледь зачепивши його плечем.

— Чекай. — Стас ловить моє зап'ястя. Одразу ж відпускає, коли зупиняюся. — Забув сказати. Мої люди підготували комерційну пропозицію для Павла. Чекаю його післязавтра в офісі, я йому вже написав.

— Добре. Дякую. Вибач ще раз за затримку з проєктом.

— Все гаразд.

Я киваю і стрімко йду геть, відчуваючи на собі погляд Стаса аж до самих дверей.

Коли піднімаюся в розважальний центр, виявляється, що Павло вже подарував Яринці скрипку, подружки її теж привітали, і зараз всі фотографуються.

— Люба, ходи до нас. Сфотографуємося разом.

Яринка стоїть під яскравою розмальованою стіною, тримає в руках свій торт. Ми з Павлом стаємо позаду. Він обіймає мене за талію, іншу руку м'яко кладе на плече донечці. Фотографка робить кілька знімків, а тоді нас відволікає шум з дверей — приїхала моя мама з вітчимом.

— Яринко, золотко, зі святом тебе! — Вона з великим букетом ромашок кидається до внучки й обіймає. — Будь щасливою і здоровою! Нехай тобі все вдається, успіхів тобі в музиці і в навчанні! Візьми, це тобі. Тут гроші, купите з мамою, що сама захочеш.

Віктор, мій вітчим, куди стриманіший. Він тисне руку Павлу, мугикає якесь стандартне «вітаю», киває мені. Його присутність тут — чи не найбільша прикрість для мене сьогодні. У пам'яті ще живі ті часи, коли я розповіла вдома про вагітність і отримала скандал. Він не говорив зі мною до дня, коли я привезла Павла і представила його татом Яринки.

— Доню, ну як ви тут? Все добре? — Мама підходить до мене після того, як привітала Яринку. — Я там привезла малини. Ми в машині лишили, не забудьте забрати перед тим, як роз'їжджатися будемо.

У моєї мами в саду росте кілька видів малини, це її гордість.

— Добре, мамо.

— У Яринки така гарна сукня! Дорога, мабуть?.. І на тобі щось нове! Павлуню, — вона торкається рукава зятя, — балуєш наших дівчат, молодець!

— Вони того варті! — Павло усміхається так щиро, наче він і справді купував нам сукні. — Ходімо вже до столу.

Стіл давно сервірований. Ми сідаємо, й офіціантки приносять гарячі страви. Віктор і Павло наповнюють склянки свіжим соком — звісно ж, свято без алкоголю.

Моя мама з вітчимом сідають поруч з мамою Павла і вже про щось говорять. А я нарешті маю змогу привітатися з Надею і Мартою, мамами Полінки й Емілії.

— Привіт, дівчата. Як доїхали? Хто за кермом?

— Я, — озивається Марта. — Все добре. А ви як тут прижилися? Розказуй, бо не було часу поговорити! Ти хоч би подзвонила!

— Ага, забула про подруг, коли переїхала? — Надя весело штурхає мене в бік.

Раніше в нашому містечку ми всі були сусідками. Наші донечки здружилися, граючись на одному майданчику, а вже потім пішли в одну школу і стали однокласницями. І ми з Надею й Мартою теж стали подругами, доки чесали язиками на лавочці біля майданчика.

— Ой, не кажіть! Я виправлюся! — Сміюсь. — Мені так бракує наших балачок. Але відколи переїхали, стільки всього навалилося, що не маю часу передихнути.

Ми трохи говоримо, аж тут Павло брязкає виделкою по склянці й підводиться.

— Маленький тост за іменинницю! — оголошує. — Яринко, донечко, вітаємо тебе з днем народження! Дякуємо тобі, що ростеш у нас такою талановитою, розумною і здоровою! Ми з мамою бажаємо тобі…

Красиво говорити Павло вміє. Яринка сяє від його слів, бо нечасто отримує стільки уваги від тата.

А я слухаю і все не можу позбутися думки про те, як на його місці говорив би й поводився б Стас.

Господи. Як відігнати ці фантазії?

Застілля проходить як звично для такої нагоди. Наївшись, дівчатка біжать гратися. Їм є де повеселитися, бо розважальний центр величезний — тут і батути, й різноманітні ігрові зони, надувні гірки, машинки, іграшки, навіть невеликі атракціони є.

Всі інші залишаються за столом. Іноді в розмові зринає якась тема, яка захоплює всіх. От як тоді, коли Павло хвалиться контрактом, який має підписати в понеділок з місцевим гігантом у сфері нерухомості. Його і моя мами не можуть натішитися від цієї новини.

Яринка з подружками повертаються поїсти торта і знову біжать гратися. Завдяки присутності подруг, з якими я все не можу наговоритися, час летить швидко. Лиш оком змигнула — а вже треба розходитися, бо дівчатам ще додому довго їхати. А мамі з вітчимом ще далі, до мого рідного містечка майже сто кілометрів дороги.

— Свято вийшло чудове! — Подруги розціловують мене у щоки, прощаючись. — Приїжджай і дзвони!

Мама теж хвалить застілля, тільки свекруха йде зі стриманим «дякую, гарно було». Зрештою ми з Яринкою залишаємося вдвох, щоб позбирати подарунки, а Павло йде з моєю мамою забрати малину.

— Донечко, нічого не забула?

— Ні, все є! — Яринка сміється, тримаючи в одній руці скрипку, в іншій пакети з подарунками від подружок. 

Я несу квіти й надувні кульки.

— Дякую, мамо, ти так класно все організувала! І торт смачний був!

— Все для тебе, зіронько моя.

— О, знаєш! — вигукує доня і вказує кудись рукою. — Я познайомилася на батуті з дівчинкою Маринкою. Уявляєш, в неї теж сьогодні день народження і їй теж дев'ять! Отам, бачиш? Це вона з мамою.

Я повертаю голову і бачу білоголове тоненьке дівчатко віку Яринки. Дівчинка стоїть поруч з рудоволосою жінкою, на вигляд трохи старшою за мене. Я перетинаюся з нею поглядами, й на секунду в її рисах обличчя і фарбованій рудій шевелюрі мені вбачається щось знайоме. Якийсь спогад, потьмянілий від часу, ніби з давніх давен. Вона теж затримує на мені погляд, ніби пригадує, де бачила.