8.2.

***

Зранку я кручуся, як муха в окропі. Домовляюся, коли забрати торт. Остаточно обговорюю меню на застілля і вношу передоплату. Їду з Яринкою у торговий центр по сукню їй для свята.

Я розплачуюся за застілля і сукню грошима, які отримала від Стаса як аванс за проєкт. Як же химерно виходить! Він, сам того не знаючи, оплатив свято нашій доньці.

Але найважче цього ранку — розмова зі свекрухою. Вона вирішує не з'ясовувати стосунків по телефону і приїжджає до нас по обіді для особистої зустрічі.

— Як це день народження буде не в ресторані? — саме з цього запитання вона починає розмову.

— Яринка хоче весело провести час з подружками в дитячому розважальному центрі, — пояснюю я.

— Але це ресторан мого племінника, Павлового двоюрідного брата! Нам зробили б знижку!

Ми з нею говоримо прямо в коридорі. Яринка виглядає з кімнати, вітається і додає до моїх пояснень:

— Бабусю, я запросила Поліну й Емілію. Вони ще не були у таких великих розважальних центрах.

Свекруха підтискає губи. З Яринкою вона не посперечається так легко, як зі мною.

— Сонечко, я все розумію. Просто хотіла як краще.

Донечка супить свої брівки, підтискає губи й, перш ніж повернутися у свою кімнату, зауважує:

— Мама зробила так, як я просила!

Я запрошую свекруху на кухню випити чаю, але вона відмовляється, каже, що кудись поспішає. Питається, чого приїздила?!

Мені не хочеться зчиняти конфлікту перед днем народження доні, тому якомога примирливіше кажу:

— Олено, дякую вам, що ви хотіли допомогти. Але цього разу ми справді можемо впоратися самі.

— Ви завжди робите так, як самі хочете. Так розумію, мою сестру з сином не запрошувати?

— Ні. Я вже узгодила список запрошених. Будуть лише найближчі.

— Для тебе рідня чоловіка ніколи не була близькою! — Свекруха відвертається і йде, не попрощавшись.

Ну от, уникла конфлікту, називається. Ввечері точно почую обурення Павла з цього приводу. Подумки я навіть перебираю фрази, які можу від нього почути. Проте мій чоловік мене дивує, каже таке, на що я й не сподівалася:

— Ось, а ти ще хотіла дитину від мене! Якби Яринка була моєю рідною дочкою і ти так говорила б з її бабусею, я цього не терпів би!

Мені стає дурно, недобре. Таке враження, що останнім часом я потрапила у вир образ і перипетій, які сиплються на мою голову з кожного кутка. За ці тижні я почула від Павла стільки неприємних фраз, скільки не чула за останні роки. Що далі, то більше він чимось невдоволений... Чому все так відбувається?

— Я найняв фотографа на свято, — повідомляє він так, ніби зробив бозна-який подвиг.

Мені ще ніколи так, як у цю мить, не хотілося випалити: «Розлучімося?».

Я відвертаюся і роблю глибокий вдих. Скільки разів я сварилася на себе за це слово, яке зринало в думках. Бо як можна? Я маю цінувати його за все, що він робить для нас з донечкою.

І тільки сьогодні на думку спадає протилежна теза: а чи варте воно того? Чи не було б мені спокійніше, якби я наважилася проміняти його опіку на самотність без нервів? 

Мені згадується крилата фраза про те, що з чоловіком має бути добре, бо жити погано можна й самій. Коли мені востаннє було по-справжньому добре з Павлом?

Господи, ні. Не час про це думати. Зараз всі думки — про день народження донечки.

А ще про проєкт.

Стас нагадує про себе повідомленням у п’ятницю зранку.

«Привіт! Як просувається робота? Коли надішлеш фінальну концепцію на підпис?»

Він не ставив переді мною дедлайнів, але я почуваюся як школярка, що провинилася, бо досі не надіслала йому цю концепцію. Інших замовлень не маю, могла і зробити роботу, якби не підготовка до свята.

Я вирішую не відписувати, а телефоную йому. Не знаю, чому мені так сильно хочеться почути його голос напередодні дня народження нашої донечки.

— Привіт! Вибач, що досі не надіслала готову концепцію, — випалюю, коли він відповідає на дзвінок. — Цей тиждень трохи напружений. Крайній термін — у вівторок. Так підійде?

— Маєш багато замовлень?

— Ні, жодних насправді. Просто особисті справи.

Вперше з’являється думка розповісти йому правду про Яринку. Але моя впертість стоїть на своєму — я не розповім. Точно не розповім. Принаймні доки Стас не запитає прямо.

— Он як…

— Вибач, справді, вибач.

— Все гаразд, Божено. Гроші ще потрібні? Якщо у тебе якісь проблеми…

— Ні, все добре. Решта оплати — після здачі проєкту, як і домовлялися.

На цьому ми й завершуємо розмову. Коли розриваю дзвінок, мені здається, що Стас хоче сказати щось ще, але в телефоні вже гудки. Мабуть, це лише ілюзія. Просто мені хочеться, щоб він хотів щось сказати.

На диво, ця коротка розмова з ним стає ковтком свіжого повітря. Одна з небагатьох безконфліктних розмов за цей тиждень. Я посміялася б, якби ще кілька місяців тому почула, що моєю розрадою поволі ставатиме людина, яку останні десять років ненавиділа.

Хай там як, а завдяки йому я маю Яринку. І це теж пом’якшувальна обставина.

— З днем народження тебе! — У суботу я заходжу з подарунком до донечки, коли чую шум з її кімнати.

Яринка лежить ще сонна з телефоном, який озивається звуками сповіщень. Напевно, друзі вітають з самого ранку.

— Дякую, мамо!

Вона міряє намисто з перлинок, про яке мріяла, а я нагадую, що головний подарунок буде потім, на святі (це заморочка Павла, він хоче подарувати Яринці скрипку при всіх).

Ми трохи обіймаємося й сміємося, переглядаючи фотографії її маленької. А потім починається хаос.

Зачіски й макіяжі, сукні й надувні кульки, дзвінки й бурчання Павла, щоб збиралися швидше… Доки ми одягаємося, він їде по торта й везе його прямо в розважальний центр. Гості теж під’їдуть одразу туди.

Коли ми з донечкою при повному параді прибуваємо на місце, всі вже є. Навіть фотографка приїхала й починає робити знімки, щойно ми переступаємо поріг зали, де для нас сервірували стіл.

Це невелика кімната в рожевому кольорі, стіни розмальовані діснеївськими принцесами, всюди святкові кульки, а на довгому столі поруч з тарілками стоять святкові ковпаки.