8. День народження

Божена

— Якщо твій чоловік поводитиметься як паскудник, скажи мені, і він втратить контракт. Я хочу, щоб він знав, що саме тобі завдячує співпрацею зі мною. Що я оцінив тебе як професіоналку своєї справи, що мені сподобався твій проєкт, і тому я вирішив дати йому шанс.

Так звучала умова. Всю дорогу додому я прокручую ці слова в голові й не знаходжу в них підступу. Мене злить і спантеличує те, що Стас вирішив приміряти роль мого захисника. Та ще більше злить, що Павло це йому дозволив, що не зумів при сторонній людині проявити до мене дрібку поваги й уваги.

Тому мені нітрохи його не шкода, коли ввечері він здивовано витріщається на букет на моїй тумбочці біля ліжка.

— Звідки квіти?

Я сиджу з ноутбуком на колінах, працюю. Не зводжу погляду з екрана й кажу:

— Станіслав подарував.

Мій чоловік мовчить. Піднімаю на нього очі — дивиться спідлоба.

— І чому, дозволь поцікавитися, він дарує квіти моїй дружині?

— Ми обговорювали квіти, які він хоче бачити в себе на подвір’ї. Зайшли у квітковий, він показував, які квіти йому подобаються. І купив букет мені. Просто так.

— Ніхто не дарує букетів просто так.

Павло відвертається до шафи, дістає піжаму. Перевдягається, і рухи його різкі, розмашисті. Злиться.

— Тоді зателефонуй і сам запитай, навіщо він це зробив.

Я промовляю й лиш тоді розумію справжній сенс власних слів. Я почала знову покладатися на Стаса. Навіть не боюся, що він розповість про наше минуле Павлу. Адже міг би! От просто міг би взяти й обмовитися: «Знаєш, Павле, я ж був першим у твоєї дружини й вона від мене завагітніла»!

Але я певна: Стас цього не зробить. Той Стас, якого я зустріла тепер, знову нагадує хорошого хлопця, не здатного мене скривдити. І це змушує мене ставити собі те саме запитання: як він міг покинути мене вагітною десять років тому? Як міг обрати послух батьку, а не мене й дочку?

Чи я знову обманюю себе? Адже відповідь може виявитися елементарною. Стас не кохав мене настільки сильно, щоб між становищем сім'ї і мною обрати мене. Так, його мучить сумління, тому він хоче щось для мене зробити. Тільки й всього.

Проте є ще дещо. Три. Три дорогі йому жінки. Невже він здогадався про Яринку? Він же легко міг дізнатися все про нашу сім'ю, дізнатися, скільки років нашій доньці...

— А ти йому нагадувала про мою плитку? — Павло ще роздратований, але в його голосі надія.

— Нагадувала. Він сказав… Сказав, що йому подобається співпраця зі мною, тому він купить в тебе плитку.

— Так і сказав? — Павло гмикає. — Напевно, просто випендрюється перед тобою, а сам вже зібрав про мою фірму інформацію і знає, що в нас товар гарної якості. Ти будь обережна з ним… Я з ним і сам поговорю, нагадаю, що ти заміжня жінка, моя дружина.

Я дивлюся, як мій чоловік складає в шафу знятий одяг, і намагаюся знайти в серці хоч трохи теплих почуттів до нього. А знаходжу тільки роздратування.

— Ти хоч колись мене кохав? — ставлю стиха запитання, яке останнім часом постійно крутиться в голові.

— Що? — Павло витріщається на мене. — Звісно, чому б іще я з тобою одружився?

Чому? Ось і я думала, що через кохання. Коли він гуляв зі мною і крихітною Яринкою. Коли був уважним, дарував подарунки, знайомив з мамою. Коли освідчився.

Тоді в мені говорили вдячність і зворушення від його поведінки. Але зараз я отверезіла. Тільки з висоти років, згадуючи, бачу червоні прапорці, яких не помічала колись.

Отримати мене було для Павла справою принципу, а не почуттів. Тому що ось вона, дівчина, яка йому спочатку відмовила, тепер погодилася стати його дружиною, його, такого неповторного й чудового. Він пишався собою, всиновлюючи Яринку. Пишався, що мене, таку нещасну, врятував. Так пишався, що прямим текстом бозна-скільки разів казав:

— Бачиш, як добре, що я не тримав образи за твої відмови. Що б ти робила тепер без мене?

І чому ж це я не почуваюся щасливою, якщо чоловіки тільки те й роблять, що рятують мене? То один, то інший.

— Ти вже всіх запросила на день народження Яринки? — запитує Павло, лягаючи на свій бік ліжка.

— Всіх. Будемо тільки ми з тобою, твоя мама, моя мама з вітчимом і дві подружки Яринки з мамами. У дитячому центрі розваг, столики забронювала.

— У якому центрі розваг? Мама казала, що забронювала ресторан.

— Я не просила твою маму бронювати ресторан. День народження у Яринки, а не у твоєї мами. Й буде воно у місці, де цікаво дітям.

Павло зітхає — показово гучно, розчаровано.

— Як знаєш, — і відвертається від мене, втикається носом у смартфон.

Мені теж хочеться зітхнути. Бо треба завтра поговорити зі свекрухою і завершити всі приготування до свята донечки.

***

Зранку я кручуся, як муха в окропі. Домовляюся, коли забрати торт. Остаточно обговорюю меню на застілля і вношу передоплату. Їду з Яринкою у торговий центр по сукню їй для свята.

Я розплачуюся за застілля і сукню грошима, які отримала від Стаса як аванс за проєкт. Як же химерно виходить! Він, сам того не знаючи, оплатив свято нашій доньці.

Але найважче цього ранку — розмова зі свекрухою. Вона вирішує не з'ясовувати стосунків по телефону і приїжджає до нас по обіді для особистої зустрічі.

— Як це день народження буде не в ресторані? — саме з цього запитання вона починає розмову.

— Яринка хоче весело провести час з подружками в дитячому розважальному центрі, — пояснюю я.

— Але це ресторан мого племінника, Павлового двоюрідного брата! Нам зробили б знижку!

Ми з нею говоримо прямо в коридорі. Яринка виглядає з кімнати, вітається і додає до моїх пояснень:

— Бабусю, я запросила Поліну й Емілію. Вони ще не були у таких великих розважальних центрах.

Свекруха підтискає губи. З Яринкою вона не посперечається так легко, як зі мною.

— Сонечко, я все розумію. Просто хотіла як краще.