7.3.

Я дивлюся на Божену. Здається, ми обоє не дихаємо. Думка одна: запитай мене, і я відповім. Запитай, бо сам я не в силі сказати, що нашу дочку, яку ти покинула, опікаю здалеку і тим жалюгідно намагаюся спокутувати провину.

— Твоя мама, — випалює Божена. Сидить бліда-бліда, відвертає лице вбік, на мене не дивиться. — А двох інших я, видно, не знаю.

Зрозуміла? Невже зрозуміла?

— Замов мені пасту і шоколадний десерт. — Вона різко змінює тему. — І щось холодне попити. Жарко сьогодні.

— Добре.

До нас якраз прямує офіціантка. Я роблю замовлення — дві пасти болоньєзе, два шоколадні фондани й два апельсинові фреші.

— То що ти забув сказати? — запитує Божена, коли офіціантка йде. — Про подвір’я. Що не вказав у анкеті?

Вона говорить рвано, квапливо. Таке враження, що хоче мене забалакати, аби ми говорили тільки про роботу.

— Забув вказати, що хочу більше квітів на подвір’ї. По-перше, білі айстри.

— Це ж квіти, які твоя мама любить, так? — пригадує вона. Звісно, пригадує, бо сама ціле літо доглядала за тими айстрами десять років тому, коли моя мама не вилазила з лікарень.

— Так.

— А твоя мама… Як її здоров’я? Вже не хворіє?

Я ніколи не розповідав Божені, чим саме хворіє мама, лише в загальних словах обмовлявся про нездужання, і вона тоді намагалася не торкатися цієї теми, бачачи, що мені непросто про це говорити.

— На щастя, все вже добре. Крім айстр, хочу ще ті рожеві квіти… Вічно забуваю, як вони називаються.

— Еустоми. Досі не можеш запам’ятати?

Звісно ж, вона здогадується одразу. Бо це її улюблені квіти. І я насправді давно пам’ятаю назву.

— Так, еустоми.

— Тоді можна зробити ще два додаткові квітники, посадити й інших квітів поруч, щоб одні відцвітали, інші починали цвісти. Хвилинку…

Божена бере теку, яка лежить з краю столика. Дістає звідтіля роздруківку — чорновий план подвір’я з позначеними на ньому клумбами, альтанкою та іншим елементами садового декору.

— Ось тут перед вікнами, де мав бути чистий газон, можна зробити, скажімо, продовгастий… мм, у формі хвилі квітник. А інший, такий самий, ближче до живоплоту. Вони будуть вузькі, але густо насаджені. Підійде? Я візуалізую для тебе і надішлю приблизні фото.

Божена позначає ручкою місця для додаткових клумб, і я киваю, ледь глянувши.

— Але твій собака… Бабай, тобто. Якщо він вільно бігатиме по подвір’ї, боюся, квіти не виживуть…

— Він не бігатиме вільно. Без нагляду я його не залишаю надовго. Тим паче подвір’я не обгороджене.

— Гаразд. Я сьогодні ж доопрацюю чернетку і надішлю тобі на підпис фінальну концепцію. Ще якісь зауваження?

Я кручу головою. Шукаю, за що зачепитися поглядом, аби продовжити розмову, аби зараз вона не надумала втекти.

— Ти сказала, що ще можна іншими квітами доповнити клумби… — Помічаю навпроти, через дорогу, квітковий магазин. — Коли пообідаємо, зайдемо отуди? Я покажу, які квіти мені подобаються.

Божена повертає голову, дивиться на вітрину.

— Гаразд. Гарна ідея.

Нам багато є про що поговорити, але водночас ми зовсім не знаходимо безпечних тем. Чи повинен я хоч раз попросити в неї пробачення? Це трохи залікує її рану чи тільки розлютить?

Що мені зробити для неї? Подарувати щось? Допомогти з роботою, підкинути ще клієнтів? Підписати той чортів контракт з її чоловіком?

Нам нарешті приносять обід, і наше мовчання тепер має офіційну причину — їмо.

— То як тобі? — запитую тільки тоді, коли Божена доїдає пасту й береться за десерт.

— Дякую, смачно.

— Пам'ятаєш забігайлівку навпроти університету, де готували кебаб?

— Звісно. То був найкращий у місті кебаб.

— Вона там досі є. Недавно випадково опинився в тому районі. Смак досі той самий.

— Зайду при нагоді.

Говорячи, Божена дивиться в тарілку, а не на мене. Її інтонація спокійна, обличчя розслаблене. Цікаво, якими емоціями в її душі відгукуються ті часи, коли я з двома кебабами зустрічав її після пар, і разом ми йшли в парк неподалік?

Я тоді починав у ІТ, працював в одній фірмі за кілька вулиць і підлаштовував свою обідню перерву так, щоб вона збігалася з часом закінчення пар у Божени. Вона завжди нітилася, що я її пригощаю, хотіла за себе платити, а кілька разів навіть сама встигала купити кебаб першою і пригостити мене.

От і зараз несподівано каже:

— Я за себе заплачу.

— Звісно, що ні. Це я тебе запросив.

Офіціантка приносить чек, і я зразу ж його оплачую, вдаючи, що не помічаю пильний погляд Божени.

Ми виходимо з ресторану. Не змовляючись, прямуємо до квіткової крамниці.

Там, всередині, в ніс буквально вдаряє запах свіжості. Повітря наповнене солодкими ароматами квітів. Букети стоять повсюдно — по периметру, під стінами, і острівцем у центрі. Деякі вази наповнені однаковими квітами, які можна купувати поштучно, в інших стоять готові букети.

Я нічого не тямлю у квітах і взагалі раніше не замислювався, чи треба вони мені на подвір'ї. Але якщо раптом до мене переїде мама, їй сподобається. Мама або… Ні, про таке навіть не можна дозволяти собі мріяти.

— То що тобі подобається? — питає Божена.

— Оце, — тицяю в перший-ліпший букет. Здається, в мами колись такі квіти цвіли.

— Хризантеми? Гаразд.

Ми йдемо вздовж ряду з букетами, я вказую на квіти, які подобаються, а Божена записує й фотографує. Мугикає щось собі під ніс, напевно, міркує, як поєднати все те, що я вибрав, у клумбах.

— Добрий день! Обрали щось? — До нас підходить продавчиня і з широкою усмішкою дивиться на мене.

— Ні, ми не… — починає Божена.

— Так, обрали, — відповідаю, кивнувши на різнокольоровий букет прямо переді мною. — Оцей.

— Чудовий вибір! Тут двадцять п'ять гілочок еустом. Бажаєте залишити саме таким або ж зібрати вам схожий окремо й доповнити чимось?

— Нехай буде цей.

З букета на мене дивляться улюблені квіти Божени в різних кольорах — фіолетові, білі, жовті й кількох відтінків рожевого. А Божена дивиться сердито підтиснувши губи.