7.2.

Вона зітхає.

— Хіба проблема записати голосове повідомлення?

— Ти з усіма своїми клієнтами так спілкуєшся?.. Ти ж отримала аванс?

Разом з анкетою Божена надіслала рахунок на оплату з сумою і реквізитами, який я одразу ж оплатив.

Зазвичай, коли згадуєш про гроші, люди тушуються. Вона теж на це ведеться.

— Отримала. Гаразд. Коли ти хочеш зустрітися?

— Сьогодні. В обід.

— Добре.

— Посидимо де-небудь. Я забронюю столик і надішлю тобі адресу.

— Я можу приїхати у твій офіс…

— Це зайве. Краще деінде.

Я й сам не знаю, чому мені так припекло її побачити. Це як повернення до залежності, від якої був вилікувався.

Перед тим як їхати на зустріч з Боженою, я кличу у свій кабінет Антона, щоб запитати:

— Дізнався про Павла Дороша? Як вони з Боженою жили ці роки?

— Щойно тобі на пошту все надіслав. Продубльовано тут.

Він по-старомодному кладе на мій стіл теку з інформацією, яку я просив.

— Щось вартісне є там?

Антон невиразно стенає плечима.

— Як тобі сказати… Дивний він тип.

— Чим саме? Зради? Азартні ігри? Інші брудні секрети?

— Та ні. Лише великі суми, витрачені на себе коханого.

Я запитально дивлюся на Антона, він чухає лоба і пояснює:

— Цей Дорош має пристрасть до дорогих покупок. Колекційні прикраси, годинники, антикваріат, дорогі парфуми…

— Це не злочин, — видихаю я чи то з полегшенням, чи то з роздратуванням.

Краще нехай він не буде негідником. Краще для Божени. А проте глибоко в душі мені хочеться, щоб він мав грішки. Це неправильно, але хочеться.

— Не злочин, звісно. От тільки я не впевнений, що дружина знає про його покупки. Дещо він возить в комірку в банку, дещо зберігає в матері.

— Он як… А їхнє сімейне майно? Що в них є? Квартири, машини?

— Квартира в їхньому містечку дісталася йому від батька, тут живуть в орендованій. У шлюбі житла вони не купували. Автомобіль він купив собі п'ять років тому — новий, з салону. За три роки продав і купив інший, теж новий. Дружині купив недорогий, не новий. Трохи жлоб він, але то й усі його гріхи.

— Не просто жлоб. — Я підводжуся, підходжу до вікна. Дивлюся з висоти дев'ятого поверху на вулицю. — Маніпулятор, нарцис і егоїст. Знаю таких. Як мій батько. Він дає їй крихти й змушує почуватися за них вдячною. Я для тебе все роблю, а ти не цінуєш. Кому ти ще, крім мене, треба? Не здивуюся, якщо Божена періодично вислуховує такі фрази.

— Ну, це вже їхні сімейні справи. Було б погано — пішла б.

Я мотаю головою. Так може говорити тільки людина, яка ніколи не мала справи з аб'юзом. Моя мама досі прив'язана до покидька. Він їй зіпсував життя, а вона вважає, що зобов'язана йому всім.

— Він Божену хоч не б'є? — запитую.

— Та ні наче. Заяв у поліцію не було.

— Якщо заяв не було, не значить, що не було й насильства.

— Слухай, Стасе… — Антон підходить ближче. — Ти можеш бути спокійним. У неї все добре. Ти правильно вчинив тоді, що не потривожив її. Не тривож і тепер, вона налагодила своє життя. Ти зробив усе, що міг в тій ситуації. Ніхто не винен, що пологи відбулися раніше і ти не встиг... Вона сама зробила вибір. Було й минуло. Живи нарешті нормально.

— Я намагався. Як бачиш, не вийшло. — Я хитаю головою. — Можеш іти.

Антон йде до виходу, але затримується у самих дверях. Повертає до мене голову:

— Ти ж, сподіваюся, не збираєшся купувати плитку в Дороша?

— Ще не вирішив.

Коли він йде геть, я бронюю столик у милому ресторанчику з відкритою терасою, а тоді сідаю попрацювати.

З Боженою ми маємо зустрітися о першій. Я приїжджаю за десять хвилин до назначеного часу, а вона вже на місці.

— Ти завжди так зарання приходиш? — Мені згадується, як швидко вона приїхала до мене і як завчасно разом з Павлом прибула в ресторан. — Не помічав за тобою цього колись.

— З часом з’являються нові звички.

Вона сидить виструнчившись, напружена вся. Я сідаю навпроти, розгортаю меню.

Ми — за столиком на відкритій терасі, у тіні накриття і водночас на свіжому повітрі.

— Що будеш?

— Стасе, для чого ця вистава? Тобі байдуже на дизайн. Я просила не тривожити мене. А ти далі за своє…

Вона цілковито має рацію. Знаю, що повинен дати їй спокій. Ба більше, обіцяв, що зроблю це. Але вже за два дні зрозумів — не можу. З тієї самої зустрічі на виставці я втратив сон через неї, і нічого вдіяти не вдається. Мене тягне до неї ще сильніше, ніж колись.

А ще глибоко в душі я… Та не глибоко. Кому я брешу? Мені здається, що вона нещасна з чоловіком. І тому в моєму серці народжується сподівання, що я ще колись отримаю нагоду зробити її щасливою.

Дурень, знаю.

— Що їстимеш? — Я ігнорую її запитання. — Доки чекатимемо замовлення, можемо обговорити проєкт. У мене справді є правки, я дещо згадав, чого не вказав у анкеті.

— Я не голодна, — зітхає Божена і відхиляється на спинку стільця.

— Тут чудовий вибір пасти. А шоколадні десерти такі, що у роті тануть.

— Шоколадні десерти шкідливі для талії.

— Я зовсім не хвилююся за свою талію.

— А та дівчина… Ніка? Вона за твою талію не хвилюється? — Божена складає руки на грудях, глипає на мене і, здається, лише зараз розуміє, як прозвучали її слова. — Тобто я мала на увазі…

— У нас не такі стосунки, щоб хвилюватися одне за одного. На цій землі є лише три людини… три жінки, за яких я хвилююся. Її нема серед них.

— Три?

-------

Любі мої, дякую вам за увагу до книги, не забуваймо про сердечка, вони дуже мене мотивують!)

Уже дуже скоро поворотні глави і розкриття таємниць! Маєте припущення щодо Маринки і чия роль в тім, як усе заплуталося?