7. Старі гріхи

Станіслав

Вона їде, а я ще довго стою і дивлюся вслід її автомобілю. Я так чекав цієї розмови, але все-таки не наважився сказати те, що хотів.

Антон має рацію. Божена поховала болюче минуле, почала нове життя, відрізала все, що пов'язане зі мною. То яке я маю право руйнувати ці її плани?

Дев'ять років тому я не хотів вірити. Я запитував себе: чому? Як вона могла покинути донечку в пологовому?

І сам знаходив відповіді.

Бо я, покидьок такий, не наважився пояснити все, покинув і зник.

Бо вона зненавиділа мене і, певно, не знала, чи зможе любити мою дитину.

Бо вона залишилася сама, не маючи певності у майбутньому.

Бо їй було лише двадцять. Не кожна готова в такому віці стати самотньою мамою.

Бо її сім'я навряд чи зраділа. Вітчим і мама могли не підтримати її.

Бо, можливо, Павло з'явився в її житті вже тоді, під час вагітності, і вона захотіла будувати життя з ним з нуля, забувши все, що було до.

Я не маю права її не те, що винити, навіть запитувати. Нехай все буде, як є.

— Заходь, — кажу я Бабаю, впускаючи його в дім, і піднімаюся у свою спальню.

Ніч видається безсонною, і я витрачаю її на заповнення анкети, яку надіслала Божена.

Зранку я виїжджаю з дому навіть раніше, ніж треба.

У Маринки змагання. Вона займається бальними танцями з семи років. Сьогодні діти з різних танцювальних шкіл області виступають у концерт-холі. Як завжди, я замовляю милий букет з різнокольорових квітів і м’яку іграшку, цього разу зайчика. Як завжди, не подарую його сам, за гарну оплату це зробить кур’єр.

— Ви тато? — запитує мене якась жінка, що сідає на стільчик поруч. — Мій син виступатиме зі своєю партнеркою під номером один. Так хвилююся. А у вас хто? Під яким номером виступатиме?

— Донечка. Під номером шість, — відповідаю на свій ризик.

Якщо раптом її син і моя Маринка з однієї школи танців, ця жінка може знати прийомних батьків моєї дочки. Я дев’ять років з’являюся невидимою тінню біля власної дитини не для того, щоб спалитися на такій дурниці.

На щастя, все обходиться, вона нічого не знає. Діти з’являються на танцювальному майданчику, й увага жінки тепер прикута тільки до сина. Я знаходжу поглядом білоголову голівоньку Маринки й пильно стежу за нею від танцю до танцю.

Час пролітає в одну мить. Коли виступ завершується, до оголошення результатів на танцювальний майданчик сунуть батьки з букетами й іграшками. Кур’єр від мене теж уже в дверях. Він має фото Маринки, тож не помилиться. В загальній метушні я вислизаю з зали, виходжу на вулицю й закурюю. Давно кинув курити, але в таких ситуаціях рука сама тягнеться до цигарки.

Я міг би піти по головах і всіма правдами й неправдами повернути собі дитину. Багато разів за дев’ять років я вже майже наважувався на це. Але потім бачив, як прийомні тато чи мама беруть Маринку на руки, обіймають, вона усміхається їм і повітря наповнюється щастям. І ким би я був, якби прийшов і сказав: ось я твій справжній тато, а вони всиновили тебе, ходи зі мною, донечко? Мій батько теж зруйнував мій світ, моє звичне життя, коли забрав до себе. І що з цього вийшло? Я не можу вчинити так само з дочкою тільки через власний егоїзм.

Все, що мені залишається, — спонсорувати її школу, надсилати подарунки у школу танців, буцімто від якихось міжнародних організацій, вигадувати анонімних благодійників. Щоб подарувати їй смартфон, я домовився про танцювальний конкурс на відкритті ТЦ, що будувала моя компанія, і всі учасники конкурсу отримали смартфони. Після сьогоднішнього виступу до Маринки й хлопчика, з яким вона танцює, підійде людина, начебто з якогось фонду підтримки молодих талантів, і віддасть приз — два тижні в дитячому таборі перед навчальним роком. Це мій подарунок на її день народження. 

Антон каже, що я звихнувся з цим усім. Але просто залишити свою дитину я не можу. Вона щаслива, у люблячій сім’ї, забезпечена і здорова. Проте я все одно не здатен жити й забути, що маю дочку.

Жити так — моє покарання за нерішучість, за те, що зволікав і не пояснив Божені все одразу, до того, як стало запізно.

Після конкурсу я їду до мами з квітами, повертаюся додому ввечері.

А в понеділок з самого ранку в офісі мене чекають аж дві новини.

— Позов? Знову? — Я тру чоло, перебираючи папери, які пророкують затяжний судовий процес. — Чому лише зараз?

— Попередню скаргу ти владнав полюбовно, виплатив компенсацію, тепер готуйся, що позови посиплються. Всі захочуть грошей, — пояснює мій юрист. — Цього разу все серйозно. Побиття активістів. Один після травм помер. Тоді все списали на п'яних хуліганів, але всім зрозуміло, що за цим стояв твій батько.

— Бляха.

Мій колишній тесть вже чотири роки не прокурор, батько три роки не при справах, але те, що вони натворили, аукається досі. З того дня, як я вирішив перебудувати роботу компанії й витягнути її з багаторічного бруду, не минає й місяця, щоб не розхльобувати старі грішки. Досі напади і вбивства не випливали, але я підозрював, що вони були, що батько на таке здатен. Тому й так довго не наважувався відкрито виступити проти нього, тому й не оточував себе людьми, якими б він міг мене шантажувати.

— Підготуй всі документи, треба запросити представників цієї громадської організації в офіс, подивимося, що за одні і як з ними говорити, — кажу і йду у свій кабінет.

Там мене й чекає друга новина — Божена вже прислала чорнове планування й добірку референсів. Мені треба подивитися і внести правки, щоб потім підписати фінальну концепцію. Проте я навіть оком не кидаю на той план. Божевільна думка підштовхує мене набрати її номер.

— Привіт, я подивився те, що ти надіслала, — кажу з наскоку.

— Привіт. І? — В її голосі тривожне вичікування.

— Маю правки. Можемо обговорити їх при зустрічі? Не маю часу все розписувати.