6.3.

Він завмирає з лопатою на кілька довгих секунд. Тоді повертається до копання, кілька разів відкидає землю. Не піднімає на мене очей, відповідаючи:

— Я був у відчаї. Не зумів протистояти тиску. Не мав, з ким порадитися. Боявся.

— Чиєму тиску? Батьків?

— Мама тут ні до чого.

— Чому ж не порадився зі мною? Чому принаймні не пояснив?

Я принижуюся, вимагаючи цих відповідей. Одна частина мене хоче знайти йому виправдання, тоді як інша волає — байдуже на його мотиви, він зрадив мене і Яринку!

— Бо разом ми почали б шукати вихід. А це поставило б тебе під загрозу. А ще мені було соромно. Соромно розповідати брудні нюанси життя моєї родини. Мені й зараз не хочеться, щоб ти знала, сином якої людини я є. Тому не розпитуй. Я не хочу виправдовуватися і здаватися тобі ще жалюгіднішим. Така яма годиться?

— Годиться, — відповідаю, долаючи важкий клубок у горлі.

Правильно, що він не каже. Мені не треба цього чути, бо ще й справді почну виправдовувати його у власних очах. А це шлях у нікуди. Шлях до руйнування того міцного муру, який я вибудовувала навколо серця останні десять років. Я не повинна дозволити серцю вдруге ожити від його солодких слів.

Зрештою, я підозрювала, що він покинув мене через тиск сім'ї. Подробиці не такі й важливі. Багаті сім'ї живуть за своїми правилами.

Я присідаю біля викопаної ями, дістаю з кишені рукавички й набираю жменю піску. Мені не треба лабораторний аналіз ґрунту, щоб бачити, що земля тут чудова. Ні тобі глини, ні каміння.

— Добре. Ще у двох місцях подивимося.

Стас мовчки копає ями там, де сказала. Спостерігаючи, я все думаю, що він, певно, робить це вдруге в житті. Мабуть, його життя останні десять років крутилося навколо бізнесу, офісу, великих грошей. Мабуть, він подорожував, заводив коханок, багато працював, купував дорогі речі. Але ями навряд чи копав.

Після аналізу ґрунту ми повертаємося в дім. Стас дає мені геодезичний план, а я надсилаю йому в одному з месенджерів анкету. Його відповіді мають допомогти мені зрозуміти, що я взагалі повинна зробити. Проте й зараз я уточнюю:

— Що тобі взагалі потрібно на подвір’ї? Альтанка? Гойдалка? Зона барбекю? Пісочниця для дітей? Сад і квітники? Чи лише газон з мінімальними насадженнями?

Стас стомлено тре перенісся.

— По периметру живопліт, я не хочу високих парканів. Пісочниця не знадобиться. Решта — байдуже, на твій розсуд.

— Чому не знадобиться? — Це вже питання не професіоналки своєї справи, а жінки.

І Стас це розуміє. Дивиться на мене довгим сумним поглядом. А я, замість того щоб змінити тему, запитую далі:

— Ти був одружений. Зустрічався і з нею, і зі мною одночасно?

— Ні. Я вперше побачив її в день весілля.

— Думала, таке тільки у фільмах буває, — гмикаю.

— Життя буває жахливішим за будь-який фільм.

— Я взагалі-то говорила про романтичні фільми.

— Романтикою в моєму шлюбі й не пахло.

— І все ж. Чому ви не народили з дружиною дітей? Не хочеш дітей?

— Хочу. Тільки не від неї, — відповідає він просто, дивиться мені у вічі.

— Не від неї, не від мене… Тоді від кого?

— Божено... — Стас відводить очі, чіпляється пальцями за м'які підлокітники крісла. — Шлюб був лише на папері. Якби у нас були діти, я був би довічо прив'язаний до тієї родини.

— І що ж це за родина така?

Він підтискає губи. Відповідає не одразу.

— Якщо тобі так цікаво… Моїм тестем був головний прокурор області. Вже колишній. Вони з батьком були пов'язані деякими... справами. Потім мій батько захотів перестати платити за їхню «співпрацю». Прокурор образився і пригрозив наслідками. Зрештою все вирішили полюбовно. Щоб більше ніхто нікого не киданув, одружили дітей, далі ділили гроші. Це не шлюб був, а ділова угода.

Що більше дізнаюся, то чіткіше усвідомлюю: в ті часи я нічогісінько не знала про оточення Стаса і його життя. Він не розповідав про бізнес батька, взагалі про батька не любив говорити, не хизувався грошима чи дорогими речами, завжди був зосередженим на чомусь своєму. Я сприймала це як природну замкнутість і раділа, коли зі мною він ставав відкритим і веселим...

Ну от, я все-таки копаюся в тому, що повинна забути й не ворушити.

— Добре тоді. — Підстрибую з місця. — Поїду вже. Чекаю заповнену анкету. Коли зроблю чорнове планування і добірку референсів, надішлю тобі. Внесеш правки, узгодимо дендрологію, тоді затвердимо й підпишемо фінальну концепцію. Я розроблю проєкт, приготую 3D-візуалізації і складу кошторис. Всі матеріали підготую в електронному форматі, генплан і дендроплан надішлю також у друкованому. Бачитися більше не треба, документи можна пересилати з кур’єром.

Не чекаю його відповіді, вилітаю з дому. Проте Стас йде слідом, наздоганяє мене на подвір’ї.

— Тобі настільки неприємно мене бачити?

— А сам як думаєш?

— Я думав, що ти мені ще при першій зустрічі плюнеш в лице.

— Плюнула б, якби не Павло.

— Чому ти не розповіла йому, хто я? Чи він взагалі не знає про… гм, те, що було до нього?

Не знає, аякже. Він виховує й ростить живе свідчення того, що було до нього.

Ми зупиняємося біля мого автомобіля. Доки дістаю ключі, випльовую:

— Я давно поховала минуле. Не край мого серця, не ятри ран, прошу тебе.

— Гаразд, — відповідає він тихо і твердо. — Я не тривожитиму тебе. Зробиш мені дизайн-проєкт, й на тому все. Знаю, що не заслуговую на більше. Чекаю концепцію. І відповідь на моє запитання — що робити з твоїм чоловіком? — теж чекаю.

Стас подає мені руку для потиску. Наче у нас справді тільки ділова взаємодія.

Я хочу й боюся торкатися його теплої шкіри. Але, здається, хочу більше, ніж боюся. Тисну йому руку й подумки благаю власне серце вгамуватися.