6.2.

— Відпусти мене, — прошу стиха.

— Я не тримаю.

Стас забирає руку з моєї спини й не рухається більше.

Я ще втикаюся носом у його сорочку, вдихаю на повні груди запах. Запах чоловічого парфуму й поту.

Мене пробирає дрижаками. Я не змерзла, але тіло раптом теліпає, як у лихоманці.

— Божено? — Він хапає мене за плечі, трішки відхиляє. — Все гаразд?

— Нічого не гаразд. — Піднімаю на нього очі.

Не знаю, що він бачить в моєму погляді, та, не відводячи очей, раптом робить щось зовсім незбагненне — різко нахиляється.

Коли його губи торкаються моїх, я вдихнути не можу. Чіпляюся пальцями за його сорочку. Підлога з-під ніг їде.

Розтуляю рота, впускаю тепло його подиху, чую впертий і сильний натиск його губ. Піддаюся тільки на мить і, заплющивши очі, з жахом усвідомлюю, що роблю.

Це нагадує короткочасне потьмарення свідомості.

Різко натискаю долонями на груди Стаса, відпихаю.

— Що ти робиш? — Витираю долонею губи, на яких поволі тане смак забороненого трунку.

— Вибач. Захотів дізнатися, чи твої губи такі самі солодкі, як колись.

— Дізнався?

— Так. Нічого не змінилося. Солодкі.

Стас відвертається, йде до вікна.

— Як ти можеш?.. Ти щойно цілував іншу дівчину.

— Ніку зустріла? Я її не цілував. Поцілунки не обов'язкові.

— Не хочу знати! Я тут не для цього. Візьмімося за справу.

Я теж відвертаюся в інший бік. Великий чорний собака досі тут. Сидить під сходами й, нахиливши в бік голову, дивиться на мене розумними, але страшними очима. І справді Бабай.

— Стасе… — Його ім'я зривається з моїх губ так невимушено, що аж самій страшно. — Можеш забрати кудись свого собаку?

— Він тебе не зачепить. Але якщо боїшся, гаразд.

Він підходить до собаки й присідає. Погладжує довгу шерсть, від чого пес тихенько задоволено скавулить.

— З чого така впевненість, що не зачепить?

— Собаки відчувають ставлення господаря до інших людей. Якщо господар когось не любить — пес теж не любитиме. І навпаки. — Стас замовкає, відводиться і киває своєму ньюфаундленду, щоб йшов за ним. — Тому Бабай тебе любитиме.

Він виводить пса у бічні двері біля зони кухні, за ними — дерев'яна тераса, обгороджена поруччям. Напевно, спеціально для пса зроблена. Або щоб діти гралися.

Раптом згадую, що Стас був одружений. Цікаво, чому розлучився? Чому не завів дітей?

Господи. Ні, ні, ні. Мене це не повинно цікавити. Після того як він зі мною вчинив, в моєму серці є лише місце для ненависті до нього. Крапка.

— Мені треба зробити фото території, — кажу, коли Стас повертається.

— Гаразд. Ходімо.

Повертаючись на вулицю, я запитую головне:

— Що ти взагалі хочеш бачити на подвір’ї? Які маєш побажання?

— Мені байдуже. Головне, щоб було красиво.

— Клієнти, які так кажуть, потім найбільше просять переробити. Зараз зроблю фото, а тоді надішлю тобі анкету, яку маєш заповнити. Відповіси на всі запитання, вкажеш детально, чого потребуєш і що тобі треба на подвір’ї.

Вийшовши на вулицю, я дістаю смартфон і беруся до роботи. Будинок стоїть на ділянці площею дванадцять соток, як повідомляє Стас. Я фотографую практично кожен метр з різних ракурсів. Ходжу довкола будинку, розглядаю виїмки й горбики, занотовую те, що бачу навколо. Для ідеального проєкту потрібно якомога більше деталей.

Стас мене не відволікає, не перебиває. Але де б я не була, куди не ставала б, йде за мною. Відчуваю його погляд на собі так, ніби він приклеївся.

Коли завершую цей етап роботи, в моїй галереї сто п’ятдесят фотографій ділянки.

— У тебе є геодезичний план? — запитую Стаса.

— Є. Перед будівництвом дому замовляв.

— Дай його мені, будь ласка. Але спочатку… Лопату маєш?

Доки зайнята роботою, мені вдається думати про Стаса як про свого клієнта, вдається забути, хто він, ким був для мене, що мені заподіяв.

— Гм. Ні.

— Тоді візьму свою.

Я йду до свого автомобіля і беру з багажника невеличку садову лопату. Пояснюю Стасові:

— Я мушу подивитися, який тут ґрунт. Це може вплинути на те, що посадити вийде, які рослини не приживуться.

Він стенає плечима так, ніби йому байдужісінько, що тут взагалі ростиме і як воно буде. Є підозра, що ця його байдужість не награна, і мене це злить. Адже розумію, він покликав мене не для роботи, а тому, що це я. 

— Якщо дозволиш, я викопаю ямки в тому кутку, отам біля порогу і позаду будинку.

Стас нічого не каже, відбирає в мене лопату і йде в кут ділянки.

— Я можу сама. Це моя робота, — гукаю навздогін і прямую за ним.

— Я не давав тобі самій копати навіть тоді, коли ти була тендітною незнайомкою.

— А зараз я вже не тендітна? — гмикаю.

— Зараз не незнайомка.

Він не дивиться на мене, втикає лопату у ґрунт і копає. Реальна картинка перед моїми очима розпливається і постає давня, зі спогадів — день нашого знайомства. Прочищаю горло, щоб здолати клубок, який там засів.

І раптом мені хочеться спитати те, що так довго у собі носила. Цю рану не треба ворушити, але все ж саме зараз я здатна поставити запитання і витримати відповідь, яку почую.

— Стасе, — промовляю його ім’я тихо. — Скажи, чому ти мене покинув? Чому так вчинив зі мною десять років тому?