6. Бабай

Божена

Він зустрічає мене на порозі. Одягнений в широку лляну сорочку і джинси. Моє серце завмирає на секунду, а наступної секунди ниє від образи і злості. Я навіть не знаю, що саме конкретно в цій миті мене злить — те, що я взагалі тут, чи те, що щойно звідси поїхала інша.

— Привіт. Заходь.

Стас пропускає мене всередину.

Маленький передпокій веде у гігантську, простору вітальню. Кімната залита світлом з панорамних вікон. Тут все блищить переливами кришталю, білих і сріблястих поверхонь. В центрі, навпроти вікон, стоїть великий г-подібний диван зі скляним журнальним столиком. Ліворуч є гвинтові металеві сходи на мансардний поверх — широкі й плавні, за формою чимось нагадують хвилю. Трохи далі, в кутку, зона кухні, візуально відділена від вітальні меблями й іншим кольором підлогової плитки.

— Перейдімо одразу до справи, — кажу я. — Тобі справді треба мої послуги чи ця вистава має іншу мету? Чого ти від мене хочеш?

Я стою посеред вітальні, за кілька кроків від сходів, міцно стискаю у пальцях сумочку.

Стас обходить мене, зупиняється біля вікна, спиною до мене. Засунувши руки в кишені штанів, говорить спокійно, та мені чомусь здається, що слова даються йому важко.

— Як бачиш, територія не облагороджена. Я лише переїхав сюди, мені ще не всі меблі привезли. За газон і сад ще не брався. Мені справді потрібні твої послуги. Але спочатку я хочу поговорити.

— Нам немає, про що говорити, крім твого газону.

— Не треба цього, Божено. Ти ж знаєш, що є.

Від того, як звучить моє ім’я з його вуст, мене обсипає сиротами. Не встигаю заперечити, бо він каже:

— Ти помиляєшся, якщо думаєш, що я не відчуваю провини. Я не збираюся зараз пафосними зворотами переконувати тебе, як мене гризла совість всі ці роки. І прощення не проситиму. Бо таке не прощають, хай якими б не були мої мотиви.

— Тоді про що нам взагалі говорити? — Не витримую.

З його губ ллються самі порожні, порожні балачки. І жодного запитання про нашу дитину!

— Дослухай, будь ласка. Я знаю, що тільки на мені відповідальність. Що тільки я винен у тому виборі, який ти потім зробила. І цю провину мені нічим спокутувати.

Виборі? Про що він взагалі? Про мій шлюб? Або ж… Так, він недаремно розпитував про нашу з Павлом дочку. Напевно, зробив той висновок, до якого я його й підштовхнула. Думає, що я зробила аборт? Нехай собі так думає далі.

— То ти приготував промову і тому мене покликав?

— Ні. — Стас різко розвертається. Підходить до мене і зупиняється за крок. Стомлено тре долонею чоло. — Насправді я хотів тобі дещо розповісти. Але, здається, для тебе це не має значення. Не тривожитиму тобі душу. Тому скажи одне: чого б ти хотіла? Що зробити, щоб полегшити якщо не той біль, який завдав колись, то принаймні цей, що ти відчула від нової зустрічі.

Я бачу — він добирає слова. Говорить просто і щиро, вже без холодності, як тоді в ресторані. Скинув маску? Чи навпаки надів?

— Біль? З чого ти взяв, що мені боляче?

— Бо я тебе знаю.

— Та ну?

— Я був у тебе першим.

— І що з того? — Злюся.

— Я лише хочу переконатися, що ти щаслива, кохана, що у тебе все добре.

Від його нахабства мені перехоплює дух. Як тільки сміє говорити про таке, коли сам зробив мене нещасною десять років тому?!

— Я щаслива, кохана, у мене все добре. Задоволений?

— Ні. Не вірю. За вечерею я не бачив кохання. Що мені для тебе зробити?

— Дай спокій, більше мені нічого від тебе не треба!

Стас зітхає. Робить ще пів кроку до мене.

— Справді? І за чоловіка не проситимеш? Він, здається, дуже хоче продати мені плитку.

Я опускаю голову, зціплюю зуби. Тихо кажу:

— Чого ти чекаєш? Що я зараз на колінах тебе благатиму підписати угоду з Павлом?

— Ні, благати не треба. Мені потрібно тільки одне твоє слово. Скажи, мені твого чоловіка потішити й збагатити чи вказати йому на його місце, збити з нього пиху?

Я різко піднімаю на Стаса очі. Погляд у нього невеселий, пробирає мене до кісточок.

І це спантеличує. Я зовсім не цього чекала від нашої зустрічі. Чого завгодно, а не цього. Чекала виправдань і спроб вимолити в мене прощення. Чекала допиту про нашу дитину. Чекала навіть глузувань, погроз, наказу не згадувати минуле. Але що це він зараз робить? Пропонує мені допомогу?

Я обіймаю себе руками. Голос тремтить, і дуже важко дати з цим раду.

— Чому б я мала просити відмовити моєму чоловіку у співпраці?

— Хоча б тому, що він до тебе ставиться як до… — Стас уриває себе, мотає головою. — Дурень твій Павло. Набряки й зайва вага? Тому не хоче другу дитину? Я був би щасливим на його місці, якби мав нагоду бачити тебе з набряками й зайвою вагою…

Як він може таке казати?!

— Ти мав нагоду! — кричу, бо більше триматися не можу.

Хочу втекти. Розвертаюся на сто вісімдесят градусів, але й кроку зробити не можу. Зойкаю. Зі сходів просто на мене летить щось чорне й волохате.

— Ай!

Не встигаю зогледітися, як повертаюсь на п'ятках назад. Знаходжу сховок на теплих грудях, чіпляюся пальцями за міцні плечі.

Чую за спиною веселий, гучний собачий гавкіт. А над вухом заспокійливе, тепле:

— Не бійся. Це Бабай. Мій ньюфаундленд.

Стас пригортає мене до себе. Його долоня — на моїй спині. А я не маю сили вирватися з цих обіймів, зовсім не маю.