5.2.

Павло повертається до мене. Його брови повільно повзуть угору.

— Я доглядала за садом його мами.

— Справді? А він нічого не сказав… То, виходить, він тебе не впізнав? Ну, нічого дивного. Ти зараз виглядаєш гарніше, ніж тоді, в юності.

Я зціплюю зуби. Роблю глибокий вдих. Бажання розповісти правду про нас зі Стасом відпало.

Підводжуся, щоб вийти з кімнати й уникнути сварки, але Павло наздоганяє мене зауваженням:

— Ти мусила нагадати йому про давнє знайомство.

— Чому це я мусила? — Все, терпець лускає. Повертаюся різко. — Я нікому нічого не мусила. Скільки можна? Я мушу піклуватися про дочку, слідкувати за домом, працювати, ходити у спортзал, бути чемною з твоїми партнерами, бути уважною до твоєї мами. Мушу, мушу, мушу. Наче я якийсь борг відпрацьовую! Хіба за вісім з половиною років нашого шлюбу я не віддячила тобі за те, що ти подав мені руку у важкі часи? Я завжди була тобі вірною, догоджала, робила все, щоб не завдавати турбот, намагалася бути гарною дружиною. Але я завжди у чомусь не достатньо хороша! Що зі мною не так? Що з тобою не так?

Павло засовує руки в кишені штанів. Його вилиці посмикуються від злості.

— У тім і річ, що ти робиш це все, бо мусиш. Бо мусиш, а не тому, що хочеш! Бо ти не хочеш бути гарною дружиною, для тебе це як повинність!

— Не маніпулюй. Годі з мене цього…

Я розвертаюся і вилітаю зі спальні. Чую вигук у спину:

— Ти ніколи не про мене думаєш!

— Зате ти думаєш тільки про себе, — бурмочу під ніс, хапаю сумочку і вибігаю з квартири. Мені треба кудись піти, не можу тут залишатися.

На сходах зустрічаю Яринку. Вона повертається з дитмайданчика під вікнами, де знайомилася з сусідськими дітьми.

— Ти вже додому? Заприятелювала з кимось? — Я щосили намагаюся усміхнутися й не виказати сум'яття.

— Так, познайомилася з кількома дівчатами… А ти куди?

— Я… Я у справах. Скоро повернуся. Пообідай з татом, не чекайте мене.

Насправді я не знаю, куди йду. Проводжаю донечку поглядом до квартири, а тоді спускаюся сходами, виходжу на вулицю.

У сумочці знаходжу ключі від авто і, повагавшись, сідаю за кермо. Хочеться поїхати світ за очі. Але ж від себе і від того, що тривожить душу, не втекти.

Я щиро вважала, що щаслива у шлюбі, що маю чудову сім'ю. Коли й щось не влаштовувало, переконувала себе маминими словами: «Маєш хорошого чоловіка, не п'є, не курить, не гуляє, гроші на сім'ю дає. Що тобі ще треба? Ніхто не ідеальний, і ти теж». Але якщо все так добре, чому ж тоді я почуваюся нещасною?

Я кладу руки на кермо, спираюся на них лобом. З грудей виривається істеричний сміх. Що мені треба? А й справді, що мені треба?

Може, відчуття захищеності? Безпека? Довіра?

Або ж кохання?

Кохання. Коли подумки озвучую це слово, перед очима з'являється аж ніяк не лице мого чоловіка.

— Не можна так, треба повертатися додому, — переконую себе і вже збираюся виходити з авто, коли на телефон приходить повідомлення.

«Я домовилася про ресторан на день народження Яринки», — пише свекруха.

У моїй душі здіймається хвиля гніву. Хто її взагалі просив?! Яринка не хотіла великого свята, просила мене тільки покликати її подружок, сходити з ними в дитячий розважальний центр.

Перший порив — побігти додому і накричати на Павла, щоб угамував свою матір. Проте я не можу так зробити. Яринка вдома, не треба, щоб вона чула наші сварки.

Мені краще десь провітрити голову. Одним махом можна й владнати справу, яка висить над моєю головою дамокловим мечем.

Я беру смартфон і швидко пишу:

«Ти вдома? Я маю час, можу прямо зараз приїхати оглянути територію для дизайн-проєкту».

Зроблю Стасу цей проєкт, і нехай дадуть мені спокій обидва.

«Вдома. Приїжджай. Ось адреса».

Він надсилає геолокацію. Їхати до нього — п'ятнадцять хвилин.

Від однієї думки про це мій пульс прискорюється.

Я вмикаю навігатор і заводжу авто. Якщо не заспокоюся за час дороги, передчуваю, що посварюся ще й зі Стасом. Я занадто заведена, а між нами занадто багато давньої образи. Моєї образи.

Мене рятують затори, в яких агресія перемикається на інших водіїв. Тож я приїжджаю за вказаною адресою, вже трохи випустивши пару.

— Ось цей будинок, напевно?

Навігатор приводить мене на малообжиту вулицю в новому приватному секторі. Всі будинки тут нові, деякі будуються. З обох боків від будинку, біля якого гальмую, незабудовані ділянки.

Паркану навколо Стасового будинку ще немає, подвір'я не обгороджене. Може, його і не планується? Дім зовсім нетиповий для нашої архітектури, більше нагадує один з тих американських будинків багатіїв — великий за площею, з мансардним поверхом, з панорамними вікнами мало не по всьому периметру і практично плоским дахом, з вбудованим гаражем, дуже модерний, у біло-графітових відтінках.

Я паркуюся одразу за маленькою червоною автівкою на узбіччі. Це точно не Стасове авто... Ледь встигаю це подумати, як двері розкішного будинку відчиняються і з них вилітає довгонога брюнетка. Вона мчить на всіх парах до дороги, бурчить щось стиха. Розмахує руками, й при цьому якось в неї виходить осмикувати сукню і поправляти волосся.

Пасія Стаса?

Дівчина сідає за кермо, перед тим злісно зиркнувши в бік мого авто, і їде геть.