5. Родина

Божена

Існує теорія останньої зустрічі. Якщо двоє людей дали один одному урок і все між ними вичерпано, Всесвіт більше не дасть їм зустрітися. Вони не побачаться, навіть якщо ходитимуть тими самими вулицями чи житимуть в сусідніх будинках. Який ще урок має дати мені Стас, раз ми зустрілися знову?

Павло, не питаючи мого дозволу, дав мій номер телефону Стасові й пообіцяв, що я приїду робити йому дизайн-проєкт.

Я весь тиждень ігнорую цю місію, аж доки в суботу мені не приходить повідомлення:

«Привіт. Коли ти зможеш приїхати?»

Не відповідаю одразу. Займаюся своїми справами, оновлюю робочі профілі, запускаю рекламу в інтернеті, але повідомлення без відповіді муляє мені так, ніби висить ярмом на шиї, а не просто блимає в моєму смартфоні.

Здаюся і відписую:

«Не знаю ще. Коли матиму час, тоді й приїду. Я напишу».

Як на зло, перше, що запитує Павло, повернувшись зі спортзалу, це:

— Ти вже домовилася з Ліпкевичем про зустріч? Він обіцяв, що скаже своїй команді пропрацювати можливі варіанти співпраці й надішле мені комерційну пропозицію. Знаю, що це не робота кількох днів, та все ж нагадай йому про мене, коли поїдеш робити дизайн-проєкт.

Уперше в житті мій чоловік проявляє стільки інтересу до моєї роботи. Раніше він сприймав ландшафтний дизайн як забавку і хобі, а не мою професію.

— Гаразд, я нагадаю йому.

— Не відтягуй це, добре, люба? Нам дуже потрібна співпраця з ним. Не хочеться, щоб він передумав. І, будь ласка, будь з ним чемнішою, не такою, як у ресторані.

— Обіцяю, я постараюся.

Я дивлюся, як мій чоловік перевдягається в домашній одяг, як старанно, кантик до кантика вішає в шафу лляні штани. Згадую часи нашого знайомства.

Він був першим красенем факультету. Такий стильний, гордий, недоступний для звичайних дівчат. Моя одногрупниця Анюта підчепила його на першому курсі — на вечірці-посвяті в студенти. Струнка й довгонога, як модель, вона теж належала до того типу красивих людей, які обростають шанувальниками, де б не були і що б не робили.

Вона мене з Павлом і познайомила. Як зараз пам’ятаю, ми вперше зустрілися в коридорі перед аудиторією. Вони з Анютою обіймалися, нікого не соромлячись, і тут його погляд наштовхнувся на мене. Він просканував мене очима, не сказав нічого, крім «привіт, приємно познайомитися». Але того ж вечора знайшов мене у фейсбуці.

«Я на тебе зразу звернув увагу. Тобі б волосся вирівняти й надягти сукню — стала б першою красунею факультету».

Я його послала.

За кілька місяців вони з Анютою розійшлися.

«І чим я тобі так не подобаюся?» — спитав він у черговому повідомленні, на яке я не збиралася відповідати.

«Не люблю самозакоханих мажорів», — відповіла я, не втерпівши.

«А я не мажор. Мама в мене бухгалтерка».

«Значить, самозакоханий не мажор».

Так ми й періодично спілкувалися. Павло все норовив то на побачення мене запросити, то пропонував подружитися і при зустрічі в університеті цілувати одне одного у щічку. Поцілунки в щічку у нас на факультеті тоді вважалися ознакою особливої приязні чи дружби. Я відмовила йому.

Павло то зникав, то з’являвся у моєму житті. Зникав переважно тоді, коли заводив нові стосунки, а з’являвся, коли треба було поскаржитися на чергову корисливу/вульгарну/недоглянуту (правильне слово підставити) дівчину, з якою не склалося. 

А потім я зустріла Стаса. Хлопця, який звернув на мене увагу, коли була в робочому одязі і з піском на обличчі. Хлопця, який не розкидався пафосними фразами й зізнаннями, мовчки турбувався і зігрівав. Хлопця, який зрештою виявився не тим, ким мені здавався.

Коли я була на третьому місяці вагітності, ми з Павлом побачилися у парку неподалік університету. Я була пригнічена через реакцію мами на мою вагітність і зопалу поділилася своєю бідою.

— Ого. І коли народжувати? — спитав тоді Павло.

— У серпні.

— Ну, удачі тоді.

Потім кілька разів помічала його здалеку в університетських стінах. Він або не бачив мене, або вдавав, що не бачить.

Я народила в кінці липня, на тридцять шостому тижні.

А він написав мені в жовтні. Я вже перевелася на заочне навчання, виживала як могла на мамину допомогу і гроші, які отримувала на дитину. Жила у квартирі далеких родичів, бо вітчим не хотів бачити у своєму домі мене з «байстрям».

— Ну, як ти? — спитав Павло, коли ми зустрілися в тому ж таки парку.

Він був, як завжди, вдягнений за останньою модою. Я — затуркана і з візочком. Худа-худа й невиспана.

— Не дуже, — чесно відповіла я.

— Та вже бачу… А я тобі досі не подобаюся? Бо ти мені подобаєшся, як і раніше.

— І що з того?

— Ну, може, тепер, коли обпеклася, звернеш увагу на мене? Я тебе не ображу і не втечу... Йому ж ти, бачу, не треба. А мені треба.

Я навіть не мала ресурсу й сил дивуватися чи ображатися на такі слова. Тільки плечима стенула, гадаючи, що Павло це все не серйозно.

А він був серйозним. Раптом у ньому прокинулася уважність, турботливість, навіть доброта. За три місяці ми розписалися. Він всиновив Яринку і власній мамі сказав, що вона — його рідна дочка. Мовляв, ми зустрічалися, розбіглися, я не сказала про вагітність. Лише тепер зустрілися, помирилися і все добре. Мої мама й вітчим теж повірили у цю побрехеньку і знову були раді бачити мене вдома.

Ось так все й закінчилося хепіендом.

А зараз мій чоловік гадки не має, до кого мене штовхає.

— Послухай, я маю тобі сказати. — Не знаю, звідки беру мужність промовити це. — Ми зі Станіславом давно знайомі.