4.2.

Мовчить, звісно, не відповідає.

— Їж. Рано здихати.

Я тицяю йому ложку, і він нарешті поволі розтуляє губи. Їсть одну ложку, другу, третю й відвертається.

Я відсовую тацю. Відхиляюся, спираюсь спиною на віконну раму і заплющую очі. Згадую той день десять років тому, коли моє життя непоправно змінилося і я втратив всяку надію на особисте щастя.

— Зроби щось! — Я влетів у кабінет батька з цим криком. — Мама помирає! У тебе стільки грошви — і ти нічого не можеш зробити?

У мами був черговий рецидив. Лікарі не давали шансів. Хвороба прогресувала так швидко й агресивно, що всі казали: якщо маму не вб'є вона, то вб'є новий курс хіміотерапії.

— Гроші не все можуть, — відповів батько холодно.

— Це все, що ти здатен сказати?

— А що ти хочеш почути? — Він підняв на мене погляд. Примружився і відхилився на спинку крісла. — Хоча... Може, і є дещо. Я можу дещо зробити, але й тобі доведеться.

— Що саме? Я зроблю все, що ти скажеш.

Він гмикнув.

— Я пошукав, є одне клінічне дослідження в Німеччині. За три тижні починається. Якщо це її не врятує, то вже ніщо не врятує.

— Ти зможеш маму влаштувати туди?

— Це коштуватиме зусиль. І великих грошей. У мене є лазівка.

— Але? Чого ти від мене хочеш?

Я вже розумів — йому щось від мене треба. Мій батечко ніколи нічого не робив просто так, навіть для власного сина і його матері.

— Ти маєш одружитися з дочкою Пшеничного. А потім перестанеш виламуватися, кинеш ці ігри в самостійність, прийдеш працювати на фірму. Станеш моєю правою рукою і робитимеш, що скажу. Я вас з матір'ю забрав з вашої діри не для того, щоб ви тут жили у своє задоволення. Ти маєш бути вдячним за те, що я зробив для вас. Відпрацюєш всі вкладені у вас з матір'ю гроші й ті, які вкладу в її лікування.

Я стиснув кулаки до побіління. Одному Богові відомо, як я ненавидів власного батька в той момент. Мені хотілося кинутися на нього і душити до останнього подиху.

— Скажи, що ти зараз жартуєш.

— Ні. Такі мої умови.

— Це все обов'язково? По-іншому ніяк? Ти справді зараз ставиш життя мами на терези навпроти твого бізнесу?

— Якщо Пшеничний не закриє на мене справу, я точно не зможу допомогти твоїй матері.

Отже, батько вже все вирішив і про все домовився. Пшеничний — головний прокурор області. Виходить, це була його ціна — вигідне прилаштування дочки. Така дурниця з одного боку, а з іншого — життя мами!

— Ти рятуєш свою шкуру, а платити повинен я.

— Ти не за це платиш. А за життя матері.

— Повірити не можу... Для тебе немає нічого святого!

— Мені й не треба. Твоя відповідь?

— Я маю дівчину.

— То покинь. Або зроби коханкою. Але так, щоб я про неї більше не чув. Будуть проблеми з Пшеничними, поплатишся і ти, і вона.

Я опустив голову. Навіть відповідати не було сенсу — він знав, що я не відмовлюся. Я б ніколи не пробачив собі, якби міг врятувати маму і не зробив цього.

— От і добре. Мовчання — знак згоди, — підсумував батько. — Весілля через два тижні. Наступного дня вилітаєш з матір'ю до Берліна. Лікування займе пів року. Дозволяю побути з нею цей час. Повернешся — чекаю в офісі.

Я кивнув і мовчки розвернувся до дверей. На нього більше й не глянув. Не міг. Ледь тримав себе у руках.

Він грів цей план не день і не два, чекав, що я прийду у відчаї. Дізнався про експериментальне лікування, домовився про весілля — усе за моєю спиною, щоб у потрібний момент натиснути.

Я знав, що це пастка, але свідомо ступав у неї, бо відмовитися означало б втратити маму. Не було сумніву — батьку вистачить жорстокості не відіслати її на лікування, якщо я не зроблю те, чого він хоче.

З того кабінету я виходив уже іншим Стасом. Серце боліло так, що аж оніміло. За маму, за Божену, за себе.

Наступного дня з тим самим онімілим серцем я пішов до дівчини, яку кохав так сильно, як нікого досі. Пішов і зробив їй боляче.

Не тільки їй. Як виявилося, нам трьом. Їй, собі, нашій майбутній дитині. Я не зміг вчинити інакше. Я думав, що зможу все виправити, коли повернуся з мамою після лікування. Але… Я був занадто наївним.

Я розплющую очі, повертаюся до реальності.

Батько знову дивиться у вікно. Такий жалюгідний зараз і водночас такий спокійний.

Не можу більше залишатися поруч. Мене верне не тільки від нього, а й від себе за те, що не зумів йому протистояти раніше, а лише тепер випльовую злість, коли він немічний і слабкий.

Я не кажу йому більше ні слова, йду геть.

У коридорі знову зустрічаю Тетяну. В її руках маленька таця зі шприцом і препаратом для ін’єкцій.

— Іван Данилович вже поїв?

— Так. Це що?

— Лікар приписав. Для уповільнення прогресування хвороби.

— Чудово. Коліть.

Скільки разів я хотів його вбити, а проте розумію — таке існування гірше за смерть. Нехай живе.

— Стасе, тебе Антон у кабінеті чекає, — каже мені мама, виходячи на другий поверх.

— Чудово. Я зараз з ним поговорю, а тоді поп'ємо з тобою чаю в саду, гаразд?

— Добре. Я йду запарю твій улюблений з бергамотом.

Мама йде на кухню, Тетяна — до батька, а я прямую в кабінет.

Я попросив Антона заїхати сюди зранку, бо не міг терпіти з розмовою до понеділка. Антон — не просто мій помічник і права рука, він — моя тінь, людина, яка останні десять років виконує мої доручення і знає про мене більше, ніж мама.

Тоді, перед весіллям, батько хотів приставити до мене секретарем іншу людину, але я вчасно найняв Антона працювати на мене. Він — старший брат мого університетського приятеля. Освічений, розумний, винахідливий, але в боргах, він ідеально підходив на роль людини, яка гарно робитиме роботу за добрі гроші й мовчатиме.

— Дякую, що приїхав зранку.

Антон розглядає книжкові полички в кабінеті, коли я заходжу.