4. Розплата

Станіслав

Я стою під холодним душем, але це не допомагає охолодити серце. Почуттів не змиєш водою.

Тільки заплющую очі — бачу її. Вона майже не змінилася за десять років. Вродлива, як і колись. Те саме хвилясте каштанове волосся до плечей, ті самі маленькі пухкі губи, які мені колись здавалися солодшими за мед, той самий гострий погляд у миті, коли їй щось не подобається.

— Чому я знову тебе зустрів? — говорю так, ніби вона прямо зараз поруч. — Щоб зізнатися у власній нікчемності й безпомічності, як не зміг колись?

Я довго витираюся рушником, пригадуючи нашу першу зустріч з Боженою. Вона була такою милою з піском, розмазаним по щоках, так завзято не давала мені лопату. Здалася мені ковтком свіжого повітря, спогадом з часів мого звичайного життя. Того життя, яким жив, доки одного дня на порозі не з’явився чоловік, що назвався моїм батьком і заявив:

— Я забираю вас з матір’ю.

Мені було п’ятнадцять, і я ще не знав, що причина не в раптовій батьківській любові. Просто дружина не змогла народити батькові дитину, а йому, бачте, захотілося сина. Чому б і не згадати дівчину, яку колись обдурив і покинув вагітною?

Якби того дня в маминому саду я знав, що майже повторю батькову долю, нізащо не наблизився б до Божени. Та мені було двадцять два, я був повним енергії і вірив, що зможу жити так, як захочу.

Вийшовши з душу, я роблю собі каву. Мого собаки немає, мабуть, гасає мансардним поверхом, як він любить. Насипаю йому корму в миску, а тоді йду збиратися.

Дорогою до мами заїжджаю по квіти — її улюблені білі айстри. Їх повно в маминому саду, але одна справа — рвати вирощене з любов'ю, інша справа — коли син привіз.

— Ти так рано! — Мама зустрічає мене на порозі. Напевно, з вікна побачила, як я заїхав на подвір'я.

— Маю багато справ. Це тобі.

Я дарую їй квіти, цілую в щоку, і ми йдемо в дім.

— Дякую, як завжди, гарні.

— Мамо, ти подумала над моєю пропозицією?

— Над якою саме?

Вона ставить квіти у вазу на кухні, повертається до мене спиною, але навіть так я бачу, що добре зрозуміла моє запитання.

— Я тільки одне тобі пропонував. Перебирайся до мене. Ти не повинна скніти в цих стінах зі старим маразматиком. Ти йому навіть не дружина.

— Стасе! — Мама підвищує голос, повертається до мене лицем. — По-перше, не говори так про батька. По-друге, тут мій дім. Я живу тут сімнадцять років, чому б мені кудись їхати? А по-третє… Ну навіщо я тобі під боком? Ти, напевно, приводиш дівчат. Одружишся знову ще раз. Я лише заважатиму.

— Я не одружуся.

Вона мотає головою і зітхає. Тільки б не натякала знову на внуків. Бо одного разу я не витримаю, зізнаюся, що вона має внучку, й невідомо, чим це закінчиться.

— Зайдеш до батька? — стиха просить мама. — Послухай… Не будь таким злим із ним. Він — не найкраща людина, але не заслужив твоєї ненависті.

Я тільки гмикаю.

Заслужив, ще й як. Вона так каже, бо не знає всього.

— Зайду.

— Зрештою, він дав нам це життя.

— Він спаскудив тобі життя і мені. І не тільки нам.

Щоб не сперечатися далі, розвертаюся і йду в інше крило будинку, до кімнати батька.

Батько. Одна назва, а не батько.

Останнім часом я люблю його навідувати. Люблю дивитися, як він повільно йде до свого кінця.

— Станіславе? Доброго ранку! — У коридорі мене зустрічає Тетяна, доглядальниця. В її руках таця. — Ви ж до батька? Я якраз несу йому сніданок. Зачекаєте, доки погодую, чи погодуєте самі?

На таці вівсянка і свіже смузі. Видно, батько не при тямі. Якби почувався нормально, такого не їв би.

— Погодую, відпочиньте.

Я беру в неї тацю і йду в батькову кімнату.

Він вже не в ліжку. Сидить у кріслі колісному біля вікна. Погляд такий сфокусований, ніби розглядає щось на шибці.

— Ну привіт.

Не реагує, навіть бровою не веде.

Три роки тому йому діагностували хворобу Альцгеймера. Спочатку він плювався слиною, сперечався з лікарями, доводив, що не може такого бути. Хіба ж людина з його мільйонами здатна у свої трохи за шістдесят так просто здатися перед якоюсь хворобою?

Ха-ха, тату, ти просто отримав те, чого заслуговуєш.

Я ставлю тацю на круглий журнальний столик біля нього. Сідаю на підвіконня.

Кілька хвилин розглядаю його худі впалі щоки, пом'яту сіру шкіру на шиї й лобі. Спостереження за його занепадом приносить мені якесь збочене задоволення. Лише глибоко в душі знаходжу дрібку жалості, й ту хочу вирвати геть. Він не жалів ні мене, ні маму, коли грався нашими життями. 

— Поїси, тату? — Я набираю ложку вівсянки, підношу до його губ. — Тобі треба сили. Їж, я хочу ще довго дивитися на тебе такого.

Він переводить на мене геть неосмислений погляд. Рота не розтуляє.

— Бачиш, як воно буває, коли виторговуєш потрібні для тебе рішення в обмін на чуже життя? Приходить розплата. Ти думав, що вона раніше за тебе помре, так?