3.3.

— Не вдаєш більше, що не знаєш мене? — Висмикую руку.

— Мені вдавати далі?

— Ти сказав усе, що хотів, десять років тому. Я послухалася, тебе для мене більше не існує.

Я повертаюся, щоб йти геть, але Стас перегороджує дорогу. Мовчить, тільки вилиці посмикуються.

Господи, як же він змінився. Більше ні натяку на м'які хлопчачі риси, ні натяку на безтурботність у погляді. Переді мною чоловік, від якого буквально віє холодом сталі чи криги. Він лякає.

— Якщо мій чоловік побачить…

— Він говорить з кимось по телефону. Я лише хотів переконатися…

— Мені начхати, що ти хотів! Пусти, бо кричатиму.

Я підвищую голос і на секунду лякаюся, що було надто гучно.

— На мене не підвищують голос, — зауважує він спокійно. — Спускаю з рук тільки тому, що це ти.

На мій подив, Стас неохоче ступає вбік. Відчуваю — пашить невдоволенням, але чомусь піддається, пропускає мене. Невже совість через стільки років заговорила?

Я швидко крокую до столика. Павло досі з кимось говорить по телефону. Йдеться про якусь недостачу на складі, отже на зв'язку Роман чи менеджер відділу продажів.

На мене він не дивиться, тому маю кілька хвилин, щоб перевести подих. Роблю ковток вина, яке з'явилося на нашому столі разом зі стравами.

— Що це за коники? — шипить Павло, закінчивши розмову. — Я тебе взяв з собою, щоб допомогла мені справити враження на Ліпкевича, а не відлякувала його.

Я міцніше чіпляюся пальцями за ніжку келиха.

— Як вам вино? — чую збоку.

Стас обходить столик, сідає навпроти. Він у гарному гуморі, навіть не скажеш, яка розмова у нас щойно відбулася.

— Чудове вино. Це Сапераві?

Павло бовкає абищо. У чому-чому, а в винах мій чоловік не розбирається.

— Піно Нуар. — Губами Стаса мелькає швидка іронічна посмішка. 

— Дуже глибокий смак! Виразні ягідні нотки…

Я опускаю голову, щоб не виказати свого зніяковіння. Мій чоловік вміє вести світські бесіди й поводитися на людях, але іноді він перегинає, не помічаючи, що виставляє себе смішним. Стас точно його розгадав.

Сидячи зараз за одним столом з ними двома, я почуваюся як у якійсь паралельній реальності. Трапилося те, що взагалі трапитися не могло і не мало б.

Мій перший чоловік і мій законний чоловік. Рідний батько моєї доньки і той, хто прийшов та сказав: «Виходь за мене, я стану татом для твоєї дитини». Той, хто розтоптав мої почуття, і той, хто про мої почуття не запитував — лише озвучив власні. Чоловік, якого я ненавиджу, і чоловік, до якого прив'язана вдячністю.

Як мені пережити цю вечерю?

— А ви, Божено, ким працюєте? — Мене вириває з задуми запитання Стаса.

— Я ландшафтна дизайнерка.

— На паузі, — додає Павло. — Вона мала клієнтську базу в нашому містечку, зараз шукає замовлення тут. Взагалі Божені не обов'язково працювати, але жінкам робота покращує настрій, це можливість відволіктись і все таке, тож я не запере…

— Справді? Шукаєте клієнтів? — Стас перебиває його, дивиться на мене.

— Шукаю. 

— Я якраз переїхав у новий дім, ще не встиг впорядкувати територію. Ви можете за це взятися?

Він — остання людина на планеті, на яку я хотіла б працювати.

— Звісно! Це було б чудово, люба, правда? — Павло накриває мою руку своєю і широко усміхається.

— Дякую за пропозицію, — стримано, наскільки можу, відповідаю я.

Стас ловить мій погляд. Знову не можу прочитати його емоцій, але майже певна — він непохитно збирається виманити мене на розмову наодинці.

На щастя, більше ми про це не говоримо. Ще десь пів години чоловіки обговорюють нарешті бізнес, а тоді ми всі разом виходимо з ресторану.

На вулиці смеркло.

— Що ж, тоді до зв'язку? — Павло з ентузіазмом простягає Стасу руку.

— Так, я обов'язково з вами зв'яжуся. — Знову він дивиться на мене.

Ми з ним прощаємося біля порогу, розходимося в різні боки парковки. Звіддаля бачу, як Стас сідає в автомобіль — подовжений седан, навіть здалеку помітно, який розкішний.

— Я не хочу брати це замовлення, — кажу Павлу, зупиняючись біля нашого авто.

— Що? Чому це?

— Він мені не подобається. Не хочу.

Мій чоловік показово гучно зітхає.

— Не бери. Нехай, біс з ним! Тобі ж начхати, що я пролечу з важливою співпрацею. Нічого, я вишкребуся. Головне, щоб тобі було зручно і все подобалося. Бо ти НЕ ХОЧЕШ!

Знову, знову я мушу почуватися винною. Заплющую очі і стомлено тру чоло.

— Не роби так. Не тисни на жалість.

Він підходить ближче, бере мої руки у свої. Вже без високих інтонацій каже:

— Гаразд. Добре, вибач. Я погарячкував. Просто якщо ми налагодимо контакт з Ліпкевичем, нам тут відкриються всі дороги. Будь ласка, люба, зроби це для мене.

В очах мого чоловіка щире прохання. Я не можу відмовити. Таке враження, що якісь вищі сили або сама доля штовхають мене до Стаса.

-------

Любі мої, дякую за увагу до книги! Якщо читаєте, не забудьте поставити сердечко книзі, це дуже мотивує вашу авторку!))