3.2.

Якщо у мене ще й були ілюзії, наче ця зустріч для бізнесу, то зараз вони тануть в повітрі. Причина — в мені. Вона написана в його погляді.

— Він сам, — зауважую стиха. — І хто тепер сидітиме як повний дурень?

Павло не дивується:

— Угу... Я сьогодні навів справки. Ліпкевич розлучений, але про нього постійно ходять чутки, що от-от знову одружиться.

Не хочу цього чути. Серце стискається.

Я теж справки наводила. Тоді, десять років тому. Він одружився з іншою через два тижні після того, як покинув мене з Яринкою під серцем.

Я роблю крок вперед, Павло ловить мою руку, і так йдемо до столика.

— Добрий вечір! Давно чекаєш?

Ти ба, вони вже встигли перейти на ти.

— Привіт. Щойно приїхав. — Стас підводиться, потискає простягнуту руку мого чоловіка. — Радий бачити.

Зазвичай я теж ручкаюся з чоловіками. Але не цього разу. Ніщо не змусить мене подати руку йому.

Павло галантно відсовує стілець, допомагає мені сісти. Перед нами меню, і я одразу розгортаю його.

Мій чоловік заводить стандартну ввічливу бесіду про гарний вечір і погоду, але Стас її ігнорує. Відчуваю його погляд на собі, коли він каже:

— Тут чудове м'ясне меню. Раджу свинячу рульку з овочами або вишневу перепілку.

Я кладу руки на коліна, до побіління кісточок стискаю кулаки.

— Дякую за поради, але я хочу риби. Візьму стейк лосося з руколою.

— Ти ж не любиш риби, — зауважує Павло крізь зуби.

Не люблю, але їм. І його це не турбувало до моменту, коли я неґречно відповіла шанованому майбутньому партнеру.

— Я собі візьму каре телятини. Якщо передумаєте, коли принесуть їжу, можемо помінятися, — так спокійно, що аж бісить, пропонує Стас.

Треба ж, а мені й далі викає.

— І я візьму щось м'ясне, — вставляє мій чоловік. — Наприклад… вишневу перепілку за твоєю рекомендацією.

Доки чекаємо наше замовлення, вони розмовляють про бізнес. Стас розпитує мого чоловіка про історію нашої фірми й об'єми виробництва. Павло обожнює такі моменти. Він випинає груди й починає довгу розповідь:

— Це був зовсім маленький завод на базі місцевого родовища глини. Він мільйон разів закривався і відкривався, мій батько працював там з молодості, став директором, а потім, після чергового банкрутства заводу, викупив його разом з приятелем…

Я знаю цю історію напам'ять. Не слухаю, кручу головою, розглядаю ресторан, щоб не дивитися на Стаса.

Інтер'єр нагадує мені тераріум. Скляні й металеві поверхні, підсвітка смарагдового кольору, на стінах — дерев'яні дошки, між яких «росте» штучний мох… А найцікавіше — люстри, зроблені у стилі сачків для риби. Довершує цю всю картину повсюдна зелень, жива і штучна, навіть під стелею, над самими люстрами.

Нам приносять замовлення. Стас запитально вигинає брову, кивнувши на свою тарілку. Я вдаю, що не помічаю.

Мене розпирає від злості. Як він тільки сміє так поводитися? М'ясо, бач, мені пропонує, наче й не залишив мене вагітною десять років тому! Тоді його не турбувало, що їстиму я і моя дитина.

— Батько помер після затяжної хвороби вісім років тому, незадовго після того, як ми з Боженою побралися, — говорить і говорить мій чоловік. — Тоді ми переїхали, і я взяв справу у свої руки…

— То ви одружилися вісім років тому? — запитує Стас. — Розкажете, як познайомилися?

Як він тільки сміє?!

— О, це довга історія… — Павло повільно пережовує шматочок перепілки, відкладає виделку і накриває долонею мою руку. — Якщо коротко, я зустрічався з одногрупницею Божени, потім розійшовся. Але мене все одно тягнуло зазирнути до них в аудиторію… Я вчився на два курси старше, от якось так і дозазирався.

— Цікаво. Дітей маєте? — запитує Стас, дивлячись у свою тарілку.

— Так, донечку Яринку.

— Лише одну?

— Так, більше не варто. Не хочу, щоб Божена знову це проходила, вагітність не йшла їй на користь… Ну, сам розумієш, оці всі зайві кілограми, набряки. Як і кожному чоловіку, мені більше подобається, коли дружина залишається сексуальною. 

Я зціплюю зуби. Павло не бачив мене з зайвими кілограмами й набряками. Він прийшов, коли я сказала, що на третьому місяці, а наступного разу — коли Яринці було три місяці.

Стас, примружившись, дивиться на мого чоловіка. Погляду не прочитати.

— Яринка у нас велика розумниця, займається музикою, — веде далі Павло. — Божена зараз шукає їй нову музичну школу. 

— О, то вона вже така велика?

— Так, їй…

— Вісім, — випалюю я.

Павло повертає до мене голову. Усмішка на його губах — натягнута.

— Вісім, скоро буде… 

— Може, краще говорити про бізнес? — занадто нервово і квапливо белькочу я. Відчуваю, що мій чоловік готовий пропалити мене поглядом, але не дивлюся на нього. — Це трохи спантеличує, коли поважні дорослі бізнесмени розпитують про маленьких донечок партнерів, а не про бізнес.

— Люба, не перегинай… — У голосі Павла тонкий натяк на гнів, який здатна розпізнати лише я. Він вкриває долонею мою руку, стискає аж до болю.

— Все гаразд. — Стас відхиляється на спинку крісла. Не зводячи погляду з наших рук, спокійно додає: — Вибачте, Божено, якщо образив вас.

Чи не вперше за вечір ми зустрічаємося поглядами. Один Бог бачить, як зараз штормить мою душу.

Не витримую цього катування, підскакую з місця.

— Я на хвилинку.

Хочеться бігти геть, але я силою волі тримаю спину рівно. Роблю кілька кроків від столика, коли чую зауваження Павла:

— Вибачай за неї. Ніколи не вгадаєш, що в жінки з гормонами.

Я перепиняю офіціантку і запитую, де тут вбиральня. Мені конче треба сховатися від людей.

— Ось там у кутку.

— Дякую.

Двері у вбиральню ховаються між сходами, що ведуть на другий поверх, і стіною. Всередині дві раковини й три туалетні кабінки. Замикаюся у крайній і лиш тоді роблю глибокий вдих.

Я думала, що витерпіти цю зустріч буде легше. А на практиці мені доводиться стояти п'ять хвилин і ні про що не думати, щоб вирівняти дихання.