3. Між двох чоловіків

Божена

— Я не піду з тобою.

— Що значить «не підеш»?

Павло дивиться на мене такими очима, ніби я сказала якусь несусвітню дурницю.

— Навіщо я на цій зустрічі? — пробую виправдатися. — Ви ж говоритимете про справи.

— Я не знаю навіщо. Може, він теж буде з дружиною! А може, просто покликав нас удвох з ввічливості, бо ми були разом на виставці. Ти пропонуєш мені піти самому і пів години пояснювати, що дружина не прийшла, бо не бачить у цьому сенсу?

— Але в мене теж повно справ.

— Яких справ? Ти ж зараз не працюєш!

— У тім і річ. Мені треба братися за роботу — оновити соцмережі, запустити рекламу, шукати нових клієнтів. Треба занести документи Яринки в нову школу, знайти їй музичну школу. Треба організувати її день народження, запросити подружок приїхати, домовитися з мамами. А скоро почнеться підготовка до нового навчального року… Мені теж є чим зайнятися.

Говорячи, я повертаюся до Павла лицем. Він стоїть біля шафи, стомлено тре лоба.

— Так, гаразд, можеш не йти, — зітхає. — Просто сидітиму там як повний дурень, якщо Ліпкевич прийде з дружиною. Скажу, що моя дружина занадто зайнята для вечері з одним з найвпливовіших підприємців міста. Не біда, якщо він не поставиться серйозно до чоловіка, який потурає коханій жінці й не може вмовити її допомогти у важливій справі.

— Павле, ну навіщо ти так?

Мені стає совісно. Таке партнерство — значний крок вперед для компанії. Я не можу все зіпсувати.

Але що коли це зруйнує мою сім’ю? Чи повинна я розповісти чоловіку, хто такий Станіслав Ліпкевич?

Ні, ні, не можна. Що це дасть? Тільки роз'ятрить старі рани. Павло відмовиться від співпраці й винуватитиме в цьому мене. А найгірше… Я взагалі не знаю, як поведеться мій чоловік, коли дізнається, що рідний батько Яринки знову з'явився в моєму житті. Колись я обіцяла, що навіть імені його більше не згадаю.

— Добре, я піду. — Здаюся, хай як мені не хочеться. Сподіваюся, що Стас і далі вдаватиме, ніби ми незнайомі. — Якщо це справді так важливо, піду.

— Дякую, люба. — Павло підходить і, поклавши руки мені на плечі, коротко обіймає. — Ти в мене розумниця. Вечеря в п'ятницю. Сходи вибери якусь красиву сукню, я оплачу. І не знаю… манікюр, може, зроби. — Він ловить мою руку, скептично цокає язиком, побачивши коротко підстрижені нігті.

— Гаразд, — погоджуюся й отримую у відповідь схвальну усмішку.

***

До п'ятниці я місця собі не знаходжу від хвилювання. Може, й добре, що маю повно справ — коли чимось зайнята, менше думаю про зустріч зі Стасом.

У вівторок ми з Яринкою їдемо в торговий центр, вона допомагає обрати мені сукню — бежеву, ледь блискучу. З кількох варіантів, які я фотографую і скидаю Павлу на остаточне затвердження, саме ця йому подобається найбільше.

У четвер роблю манікюр в найближчому салоні — не яскравий, але виразний. Майстриня нарощує мені нігті, робить стильний френч.

Коли б мені хтось сказав, що знову чепуритимуся на зустріч зі Стасом — плюнула б у лице. Але саме зараз це й роблю.

Втім, ні, я роблю це не задля нього — чоловіка, через якого моє серце розкришилося на дрібні друзки. Я роблю це задля того, хто прийшов у моє життя в найтемніший час і допоміг мені зібрати себе докупи.

— То куди саме ми їдемо на вечерю? — запитую у Павла в п'ятницю, перед тим як виходити з дому.

Влітку дні довгі, але вечеря призначена на пізню годину, надворі темніє. З Яринкою залишається свекруха, тож за можна не хвилюватися. Моя нервозність через інше — я гадки не маю, як витримаю за одним столом з людиною, яку ненавиджу ще сильніше, ніж колись кохала.

— Кажуть, це найкращий ресторан міста. Ліпкевич забронював столик. — Павло перед дзеркалом додає останні штрихи до свого образу — пшикається парфумами. Й тоді нарешті дивиться на мене. — Оця сукня на тобі лежить чудово! Може, вдягнеш ту підвіску з діамантом, яку я тобі подарував?

— Звісно.

На нашу п'яту річницю він подарував мені кулон з білого золота зі справжнім діамантом. На той час для нас це було дуже дорого, але Павло наполіг — його дружина не може ходити в дешевій біжутерії. Завжди, коли ми йдемо на зустрічі з друзями чи партнерами, я маю надівати цю підвіску.

У ресторан ми прибуваємо за п'ятнадцять хвилин до вказаного часу. Павло ненавидить спізнюватися.

І не тільки він.

— Ліпкевич уже на місці! — зазначає мій чоловік, щойно ми переступаємо поріг закладу.

Я переводжу погляд туди, куди він дивиться. Серце у грудях тривожно тьохкає, як сумна пташка.

Стас сидить за столиком біля вікна, задумано дивиться в темну шибку, у якій відбивається ресторанна зала. У темному костюмі, з-під якого виглядає білий комірець сорочки. З ідеальною зачіскою, рівненькою щетиною.

Стиха грає музика. Негучними, плавними голосами говорять відвідувачі. Але ці звуки віддаляються, стають нечутними для моїх вух в одну мить — коли Стас повертає голову і дивиться на мене. Навіть з відстані зрозуміло — зазирає саме мені у вічі, й краєм ока не глянувши на Павла.