2. Чужий

Божена

Мені виповнилося дев'ятнадцять, я вчилася на ненависному економічному факультеті й робила перші спроби підробляти тим, що насправді подобалося. Так ми й познайомилися.

Я багато наслухалася від подруг про хлопців-мажорів, які «пограються і викинуть». Тож насторожено зреагувала, коли син моєї клієнтки запропонував допомогу.

— Хіба тобі не важко копати? — Він підійшов і поклав руку на держак моєї лопати.

— Це моя робота, все гаразд, — відповіла я.

Та він не відчепився, доки не допоміг мені перекопати землю для невеличкого квітника.

Його мама, ця чудова й душевна жінка, найняла мене для впорядкування саду. Вона хворіла, не мала сил на садіння квітів, а милуватися ними хотіла.

Був квітень. Я садила жоржини, Стас допомагав з тим, що мені було фізично важко.

— А гроші теж порівну ділитимемо? — спитала я, завершивши роботу.

— Ні. — Він засміявся, і я вперше зачарувалася його усмішкою — щирою такою, яскравою. — Але якщо тут щось виросте й позеленіє, сходиш зі мною на побачення.

Потім, коли він приходив на побачення щоразу з інакшим букетом, я все запитувала, сміючись:

— Це з квітника твоєї мами?

— Хто б рвав мамині квіти?! З сусідського, звичайно, — жартував він.

У його очах в ту пору було багато суму й задуми, але зі мною він був теплим-теплим. Ми сміялися й говорили про все на світі. Я впустила його у своє серце, дозволила торкнутися тіла. Став він для мене тим, кого досі не мала й не чекала — першим коханням.

Але того грудневого дня до мене прийшов ніби не він. Ніби то був інший хлопець з обличчям мого Стаса.

Я весь ранок не знаходила собі місця. Металася тісною гуртожитською кімнатою як душа без тіла. Мене кидало в піт від страху. Як так тільки могло трапитися?! Адже ми були обережними!

— Мені треба з тобою поговорити, — сказав чужий хлопець з лицем і голосом мого Стаса.

Чужий. Тоді вперше він здався мені чужим.

— І мені треба, — пробурмотіла я, ховаючи руки за спиною.

— Я почну. Божено, — він відвів очі на мить, а тоді різко глянув на мене, — нам треба розійтися.

— Що? Але… Ч-чому? — Я белькотіла щось таке.

— Бо я так хочу. Така причина.

— Але ж… Ось. — Я відвела руки з-за спини, простягнула йому тест. — Я вагітна.

На секунду він завмер, не рухався. Уп'явшись поглядом у паличку з двома смужками, здався мені не людиною, а блідою восковою фігурою.

— Це нічого не змінює. — Чужий Стас прочистив горло, підійшов до вікна з вічним протягом. Набравшись від нього холоду, додав: — Ці стосунки були помилкою. Просто треба переступити й жити далі. Забудь мене. Ніби ніколи й не знала.

Я знесилено плямкала губами хвилину чи дві, аж доки не закричала, махаючи тестом на вагітність:

— Забути? Як? А з цим що робити?

— Впевнений, ти знайдеш вихід.

Він повернувся до мене обличчям. Ні грама каяття, ні грама тепла не було в його очах.

Може, він просто скинув маску? Скинув маску хорошого хлопця і став справжнім? Ось таким покидьком.

Відчуття було, ніби мені на голову холодну воду вилили. Я більше не могла ні кричати, ні стукати до його серця. Дивилася на нього крізь пелену сліз і мовчала.

А він добив мене:

— Сподіваюся, тобі вистачить розуму не потикатися з цим тестом до моїх батьків. Не раджу, якщо не хочеш бути ще більше приниженою. Прощай.

Прощай.

Ось так просто.

Покидьок.

Я змахую з себе спогади, які не дають ні спати, ні їсти.

Після сніданку ми з Яринкою сідаємо обирати торт на її день народження.

— А це точно не запізно? Нам встигнуть його зробити? — Донечка хвилюється, бо минулого року ми замовляли в останній момент і домовленість мало не зірвалася.

— Встигнуть. Ще є вдосталь часу.

Я пригортаю Яринку до себе і відкриваю сторінку кондитерки в інстаграмі. Я вже домовилася про торт на потрібну дату, залишилося обрати, яким він буде.

— Може, такий — з Ельзою? — пропоную й усміхаюся, пригадавши, якою фанаткою Ельзи моя Яринка була років у п'ять.

— Та ні, це для маленьких. Я хочу щось стильне. Ось, подивися, які я бачила.

Вона бере свій смартфон і показує мені фото тортів.

— Оцей дуже гарний — червоний з білими бантиками. Тільки хочу не звичайну свічку, а у формі цифри дев'ять.

Дев'ять. Моїй донечці дев'ять.

Не вірю, що стільки років минуло.

— Так, добре. Дай я надішлю це фото кондитерці, спитаємо, чи зможе вона таке зробити.

Доки я спілкуюся з кондитеркою, Яринка поруч тужливо зітхає.

— Шкода, що ми переїхали. Поліна й Емі не приїдуть на мій день народження.

— Скучила за ними? — Я замислююся. — Послухай… Я спробую щось вигадати. Зателефоную мамам Поліни й Емілії, може, вони зможуть приїхати хоч на пів дня. Це ж недалеко — година дороги. Мм?

— Дякую! Ти в мене найкраща! — Донечка кидається мені на шию, і я заплющую очі від того, наскільки вони приємні, найрідніші обійми у світі.

Як би я не ненавиділа Стаса, глибоко в душі йому навіть вдячна. Що я робила б, якби не мала Яринки?

— Навіщо ми взагалі сюди переїхали? — Вона дує щоки, дивиться на мене своїми карамельними очима з крихточкою суму.

— Це потрібно для нашого майбутнього. Так буде краще. Тут ми знайшли тобі кращу школу. А коли закінчиш її, зможеш тут вступити до університету, не доведеться нікуди їхати з дому. І нову музичну школу тобі теж знайдемо.

Смартфон бринькає, і я відволікаюся.

— О, вона пише, що зробить червоний з бантиками!

— Супер!

Хоча б це піднімає донечці настрій.

Решту дня ми проводимо лише вдвох — гуляємо парком неподалік, їмо смаколики, дивимося фільм.

Павло знову поїхав на весь день на виставку і повертається якраз до вечері. Я приготувала кіш з лососем і шпинатом — одну з його улюблених страв.