1.2.

На кілька секунд в очах темніє. Я різко присідаю, збираю буклети, жмакаючи і шелестячи папером.

Він теж присідає, бере в пальці один буклет, пробігає поглядом по тексту. Ні слова не каже, тільки глипає на мене спідлоба.

— Станіславе, ви тут? — гукає хтось з-за дверей макета. — З вами хочуть поговорити.

— Вже йду, — відповідає він.

Мене пробирає сиротами від цього голосу. Рівного, впевненого, аж занадто стриманого й холодного голосу. Десять років тому він звучав по-іншому — м'яко, тепло. До того дня, коли розбив моє серце.

Я різко підводжуся й біжу геть. Не хочу бачити й чути.

Біжу стрімголов і зачіпаю плечем якусь палку.

— Ай! — На мою голову щось летить, встигаю зіщулитися, та нічого не стається.

Тільки тепла рука раптом опиняється на моїй спині, а інша тримає похилену афішу, яку я мало не перевернула.

— Обережно, — каже Стас і зазирає мені у вічі.

Іншому я подякувала б, та не йому. Там, де він торкається спини, шкіра пече, хоча між нею і його долонею є тканина.

Від самої згадки про його руки на моєму тілі кидає в жар. А слідом кидає в холодну лють від спогаду про наше прощання.

Я випростуюся, вибираюся з його рук. Мовчки йду геть, спиною відчуваючи пильний погляд на собі.

У моїх грудях бракує повітря, серце зараз рознесе грудну клітку. Не знаю, як знаходжу дорогу до свого стенда. Отямлююсь аж тоді, як чую:

— Люба, все гаразд? Чому ти така налякана?

— Я?.. Все добре. Я просто… — На секунду заплющую очі, роблю глибокий вдих. Давши раду власному голосу, щоб не тремтів, знаходжу відмовку: — На мене мало не впала якась конструкція. Все гаразд, не хвилюйся.

— Будь обачною, прошу тебе. Ходи сюди. — Павло бере мене за передпліччя і притуляє до себе. На кілька секунд його теплі обійми дарують мені затишок.

Проте до стенда підходить якась делегація — п'ять людей з бейджиками, і мій чоловік відволікається на них.

— Радий познайомитися! Я Павло Дорош, власник CeRAMA. Це моя дружина Божена.

Він представляє мене, гості вітаються у відповідь. Виявляється, це представники мережі магазинів інтер'єрних рішень. У Павла зав'язується з ними розмова. Мене ніхто не чіпає, можу просто стояти поруч і усміхатися, вдаючи, що уважно слухаю бесіду.

Думки повертаються до Стаса. Що він тут робить?

Дурне запитання, відповідаю сама собі: він тут по роботі, чому ж іще?

Так і знала, що не варто повертатися в це місто. Воно не достатньо велике, щоб уникнути зустрічі з минулим.

Перед очима постає образ Стаса у діловому костюмі й світло-сірій сорочці. У нього тепер модна щетина, стильна зачіска і, здається, широкі плечі.

Я не одразу розумію, що перед моїми очима більше не спогад. Ні, він знову стоїть навпроти!

Представники магазину пішли, а біля нашого стенда тепер він з якимось хлопцем років двадцяти п'яти. Обоє в костюмах, з бейджиками, і обоє вітаються з моїм чоловіком.

— Павло Дорош, моя дружина Божена. — Чоловік обіймає мене за талію. — Ми власники фабрики CeRAMA…

— Дуже приємно. Станіслав Ліпкевич. — Не пояснює, хто він такий, лише простягає візитівку.

Не дивлюся на той клаптик паперу, тільки чую, як охає мій чоловік, прочитавши.

Стас дивиться на мене пильно, не моргає.

— Привітайся, — шепоче Павло, нахилившись до мого вуха.

— Приємно познайомитися, — видушую з себе.

— Навзаєм.

Моє минуле ще на мить затримує на мені погляд, а тоді робить крок до нашого «книжкового» стелажа.

— Не чув раніше про вашу фірму, — каже, ліниво розглядаючи зразки плитки. — Недавно відкрилися?

— Ні, ми давно працюємо, — квапиться пояснити Павло. — Але багато років були дуже локальним брендом, виробляли продукцію суто під потреби постійних клієнтів. Зараз розширюємо клієнтську базу, якраз відкрили фірмовий магазин у вашому місті.

— У нашому? То ви не місцеві?

— Тепер, можна сказати, місцеві. Виробництво не перенесли, звісно. Але маркетингова команда і керівництво тепер тут…

Я наставляю вуха, вслухаюся в їхню розмову, та не можу зібрати себе докупи, зміст слів до мене не доходить.

Біль від цієї зустрічі поступово вщухає, дає місце гніву.

Як він може? Як може вдавати, що ми незнайомі? Як може поводитися так, наче не кинув мене вагітною?

Не вірю, що не впізнав. Не вірю. Я навіть зачіски не змінила за ці роки.

Душу сповнює така лють, така образа, ніби це сталося вчора, а не десять років тому.

— Все гаразд, люба? — Запитання чоловіка доноситься до мене ніби з-за пелени туману.

Глипаю на нього. Усміхається самими губами, але в кутиках очей немає зморшок. Злий.

Стас теж не зводить з мене очей. Нічогісінько не можу прочитати в його погляді. Ні тіні того тепла, яке колись розтопило моє серце, ні натяку на холодну байдужість, яка моє серце розтрощила. Але найбільше злить, що в його очах немає каяття, почуття провини.

— Так, все гаразд, — відповідаю.

— Станіслав запитує, хто оформляв наш стенд. Я похвалився, що це твоя робота.

— Нічого особливого. — Я стенаю плечима.

— Цікаво зроблено. — Стас дивиться на мене, а говорить про плитку: — Мене зацікавила ваша продукція. Я зателефоную.

І йде. Легко киває на прощання і йде собі.

— Що з тобою сьогодні? — Крізь зуби шепоче мій чоловік, щойно Стас і його помічник губляться в натовпі, зникають з нашого поля зору. — Я просив тебе бути привітнішою! Знаєш, хто це був?

Знаю, рідний батько моєї доньки.

— Хто?

— Він — гендиректор і співвласник найбільшої будівельної компанії тут. Кажуть, вони запускають проєкт будівництва котеджів «під ключ»… Якби ми домовилися про співпрацю, це було б щось!

Мій чоловік фантазує про контракт зі Станіславом Ліпкевичем решту дня на виставці, дорогою додому і ввечері, коли ми лягаємо спати.

Ми приїжджаємо пізно, Яринка вже спить. Доведеться замовити торт на її дев'ятиріччя завтра.

Перед сном я ледь стуляю повіки, як спогади несуть мене в часи мого першого кохання.