1. Карамельні очі

Божена

— Ця сукня точно підійде?

Я кручуся перед дзеркалом, розглядаючи своє вбрання. Не певна, що воно — гарний вибір для виставки будівельних матеріалів, на яку ми йдемо.

— Сукня чудова. — Мій чоловік підходить зі спини. Бачу в дзеркалі його уважний погляд, яким розглядає мої стегна і спину. — Ти вже два тижні не ходила на фітнес, так?

— З усім цим переїздом не мала часу. — Усміхаюся, мимоволі зауваживши, як неприродно виглядають мої перекошені губи. — Я ще не знайшла неподалік гарного спортзалу. З понеділка пошукаю і запишуся.

— Обов'язково зроби це, люба. Не нехтуй своїм здоров'ям. — Він нарешті обіймає мене, поклавши руку на мій живіт, і холодними губами цілує в щоку. — Накинь зверху якийсь жакет, щоб талія була менш помітною.

Я прикушую зсередини щоку, киваю. На талії в мене справді можна розгледіти кілька складок, які ця шовкова сукня тільки підкреслює. Таке вже в мене тіло — кожне з'їдене тістечко відкладається на боках чи животі. Я втішаю себе тим, що нічого страшного, п'ятдесят вісім кілограмів при зрості сто шістдесят п'ять сантиметрів — не трагедія. Але втішання допомогли б більше, якби мій чоловік не кидав на мене такі погляди, як от зараз.

Втім, я занадто йому вдячна, щоб зважати на такі дрібниці. У всіх свої заморочки.

— Ми там довго пробудемо? Я обіцяла Яринці, що ввечері разом виберемо і замовимо торт на її день народження.

Павло поправляє краватку, застібує рукави ідеально випрасуваної сорочки. Відповідає не одразу:

— Божено, я попереджав тебе, щоб звільнила сьогодні весь день. Я не знаю, скільки часу це займе, треба буде затриматися — затримаємося. Якщо я хочу знайти у цьому місті покупців, щоб не закривати магазин і не повертатися в наше захолустя, треба постаратися і посвітити обличчям на таких заходах. Хіба для майбутнього нашої доньки це не важливіше, ніж якийсь торт?

Захолустям мій чоловік називає наше тридцятитисячне містечко, в якому ми прожили останні вісім років. Маленьке підприємство з виготовлення кахлів дісталося Павлу у спадок від батька. Мої свекри давно розлучені. Павло жив з матір'ю з десятирічного віку, й лише у свій двадцять один рік знову почув про батька, коли після його смерті отримав частку в бізнесі. А тепер цей бізнес ми мусимо розвивати, тому повернулися туди, де більше можливостей.

— Гаразд, я зрозуміла. Попереджу доню, що замовимо торт завтра.

Яринка малює у своїй кімнаті. Зазираю до неї й кілька хвилин просто милуюся. Останнім часом з усім цим переїздом ми майже не мали нагоди просто побути разом. Швидше б справи пішли звичним річищем.

— Донечко, — кличу тихенько. — Ми з татом уже їдемо. Бабуся буде з хвилини на хвилину. Я постараюся встигнути, але якщо доведеться затриматися, замовимо торт завтра, гаразд?

Доня піднімає на мене свої карамельні очі, його очі, і дивиться з докором.

— Мамо, але ж ти обіцяла, що сьогодні!

— Вибач. Я постараюся, може, ще встигнемо. Не ображайся, добре? Краще скажи, що смачненьке тобі купити?

Донечка копилить губки, більше не дивиться на мене, але тане через хвилину — довго ображатися вона не вміє.

— Хочу тістечка «Веселка», які ми позавчора купували в супермаркеті навпроти!

— Гаразд, повернуся з тістечками.

Мою свекруху ми зустрічаємо у дверях. Часу на розмови немає, але вона й так вже встигла освоїтися в нас, тож розбереться, що де лежить. Павло тільки нагадує їй:

— У нашій спальні висять мої сорочки, випрасуй, якщо матимеш час.

Я зціплюю зуби. Ніхто так ідеально не прасує сорочок, як його мама. За вісім з половиною років шлюбу я так і не навчилася цього робити правильно.

— Розкажеш про виставку? — прошу я чоловіка вже в автомобілі. — Ти обіцяв пояснити, але не встиг. Що мені потрібно сьогодні робити?

Говорити про роботу Павло любить, тому розповідає з великою охотою:

— Треба просто стояти за нашим стендом й усміхатися, давати брошури тим, хто зацікавиться. Ще буде Роман, він розповідатиме про нашу продукцію, якщо хтось питатиме. А ти, вважай, сьогодні окраса стенда. — Він кидає погляд на мій темно-червоний жакет, задоволено мугикає й додає: — Сьогодні перший день виставки — закритий, будуть тільки великі шишки з пропуском, всілякі бізнесмени зі сфери нерухомості й будматеріалів. Я дуже сподіваюся «підчепити» кількох важливих партнерів. Завтра й післязавтра двері будуть відкриті для простих смертних, то ми з Романом самі впораємося. Але нам з тобою сьогодні треба постаратися, домовилися, люба?

— Звісно, я зроблю все можливе.

Виставка вже у розпалі. Всі стенди відкриті, і ми швидко знаходимо свій, за яким уже стоїть Роман. Він права рука мого чоловіка і за сумісництвом директор з продажів. На словах презентуватиме продукцію саме він, але оформленням стенда займалася вчора я. Павло вирішив, що це завдання можна довірити моєму дизайнерському оку, хоча моя спеціалізація — ландшафтний дизайн, аж ніяк не близько до оформлення інтер'єрів.

Акцент нашого стенда — стійка з найновішими зразками плитки, зроблена у формі книжкового стелажа, що крутиться навколо своєї осі. Поруч стоять м'яке крісло, круглий журнальний столик і ввімкнений торшер. Завдяки цим деталям і акцентному світлу, що додає затишку, здалеку й справді можна подумати, ніби на стелажі книги, а не плитка. На широкому столі-прилавку поруч лежать повноколірні каталоги з усіма зразками продукції і детальним описом.

— Ну що тут? — Павло ручкається з Романом.

— Поки що відвідувачів небагато, організатори кажуть, що серйозні компанії пришлють своїх представників після третьої. Чув, що гендиректори кількох найбільших компаній у сфері нерухомості обіцяли бути особисто.

Доки мій чоловік з помічником розмовляють про робочі справи, я кручу головою, роздивляюся іншу виставкову продукцію. В цьому ряду наш стенд однозначно найоригінальніший. При всьому бажанні навряд чи таке зробили б продавці цементу чи матеріалів для утеплення.

На думку раптом спадає цікава ідея.