33. Мирослава. В кінотеатрі

Коли я їхала з салону додому, то весь час прокручувала в голові наше листування з Павлом, думала про те, чи чекає він вечора з таким нетерпінням, як я. Зрештою, ледве переступивши поріг, дістала телефон і написала йому:

“Я вдома”. 

"Скоро заїду, хвилин десять. І відразу поїдемо". 

“Добре, тоді чекатиму…”

Якраз, коли відправила це повідомлення, побачила, що мені написав Артем. Я так і не заблокувала його, але він був ніби зник на якийсь час і я подумала, що мабуть, він передумав знову підбивати до мене клинці. Може, це було навіть на краще, адже я тепер думала про Павла, а про колишнього хлопця якось стала потроху забувати. І тут, як завжди за законом підлості несподівано, він з’явився на горизонті. 

"Миросю, будь ласка, давай зустрінемось. Я дуже хочу побачити тебе і поговорити…"

“Думаю, це не має сенсу, — відповіла я. — Тим паче, ти то з’являєшся, то зникаєш, я не впевнена, що ти в цей час не шукаєш собі “запасний аеродром”. 

"Так ти не відповідала на моє попереднє повідомлення. Я дав тобі часу. А коли вже бачу, що так і не відповіла, пишу знову. І не хочу ж прямо закидати тебе повідомленнями, щоб не набридати…"

“Я пообіцяла Павлу, що не буду спілкуватися з тобою”, — написала я. — Вибач, не можу більше писати, він от-от приїде з роботи…”

"Він не має права вирішувати за тебе, з ким тобі говорити… Ну добре, спишемось пізніше, якщо ти зараз зайнята."

Я ледве встигла заблокувати екран, коли почула, що двері відчиняються. 

Поправила перед дзеркалом зачіску і повернулася до Павла, який саме увійшов до кімнати. 

 — Ну як тобі? — запитала, ледь усміхнувшись. 

— Красива, як і завжди, — він усміхнувся і почав розстібати сорочку. — Я зараз хоч сорочку перевдягну і підемо.

 Я мимоволі облизнула губи, дивлячись на його бездоганний торс. 

 — Цього разу без помади? — вирішила піддражнити його. — Чи ти ховаєш сліди злочину, знімаючи її?

— Просто хочу слідів від іншої дівчини, — він скинув сорочку і зробив крок до мене, торкаючись долонями моєї талії і зазираючи в очі.

Я згадала про свою ранкову обіцянку потренуватися в поцілунках, і моє серце одразу забилося частіше. 

— Ми можемо запізнитися в кіно… — нагадала йому. 

— Добре, тоді залишимо це на десерт, після фільму. Так навіть краще, — погодився він, а потім коротко чмокнув мене в губи, ледь-ледь торкаючись їх своїми. 

 — Тоді перевдягайся і поїдемо, — сказала я. 

За пару хвилин він вийшов. і ми  сіли до машини. 

 — Як минув день? — поцікавилась я. 

— Кепсько насправді, — відповів він, коли ми вже виїжджали з території будинкку. — Був заведений і трохи злий на всіх. Душ не дуже допоміг. 

 — Ой, мені дуже шкода, — сказала я винувато. 

— Ні, — він похитав головою. — я готовий таке терпіти, якщо ти знову мені щось таке пришлеш. Це було дуже спокусливо… 

— Можу прислати ще, — я усміхнулась. — Головне, щоб ти не відкрив це під час якоїсь наради або ділової зустрічі…

— Тоді пиши попередження, — він теж усміхнувся. — Відправляєш одним повідомленням фотку, а наступним щось типу "Відкривай тільки коли сам". Воно мені висвітиться в чатах, саме це останнє. 

 — Домовились, — серйозно сказала я…

***

В кінотеатрі ми сіли на окремий маленький диванчик, людей було не дуже багато, і коли почався фільм, я не могла зосередитися на тому, що відбувалося на екрані, думала лише про Павла, який сидів так близько, що я, здається, відчувала тепло його тіла. Невже мене справді тягне до нього? Але це було так, я хотіла, щоб він мене поцілував…

Коли наші погляди зустрілись, він ледь облизнув губи і шумно видихнув повітря, а потім прошепотів мені на вухо:

— Можемо почати тренуватись з поцілунками прямо тут, що скажеш?...